Маленьке село, скоріше хутір.

В селищі, яке розкинулося на пагорбі серед мохів і журавлини, всього чотири подвір’я з сірими від дощів стріхами, покритими дранкою, ютились під могутніми дубами. Тому й називали його Дубки.

Жило в тих Дубках лише одинадцять душ. Весь край підтримувався за рахунок господарства, полювання та риболовлі.

Найбільш заможним був Іван Трохимович, чоловік скупий і роботящий. Йому під шістдесят, але ще кремезний і міцний. У ту осінь наскріб журавлини пудів п’ятнадцять, звісно, не сам, а з Петрусем, своїм сином. Петрусеві вісімнадцять. Два старші сини вже три роки жили в Києві й рідко навідувались додому. Петрусь хоч і не рветься до міста, але до сільської роботи прихильності не має. Одного разу прийшов на світанку додому і сказав батькові: – Заважайте сватів до Озерок. – До кого ж? – насупився Іван. – До Дем’янових, до їхньої Поліни, – додав, знаючи круту вдачу батька, – якщо не пошлеш сватів, утечу з нею до міста, до братів. Немає радості Івану від молодшого. Не в нього він – легковажний та вітряний. Господар ніякий, але ж останній. Якщо піде до міста, доведеться один вести господарство. Марфа, дружина Івана, зовсім стала немічною, хвороба виснажила її. Василь Дем’янов сам п’яниця і лінюх, зате донька в нього красуня, Іван бачив її влітку на косовиці. Висока, ставна, русява коса до пояса, у великих сірих очах – омути. І що ж вона знайшла в Петрусі? Така дівчина прикрасить будь-яку оселю, а Марфі давно потрібна помічниця. Довго чи коротко, але на Покрову справили весілля.

А через місяць до Дубків приїхав уповноважений і забрав Петруся в солдати. На проводах Поліна плакала за Петрусиком, як за небіжчиком. З від’їздом Петруся життя Поліни в Дубках стало нестерпним. Свекр перестав давати їй проходу. Спершу, ніби жартуючи, ущипне чи спробує обійняти, коли вона доїть корову. А коли мила підлогу в кімнаті, нахабно поліз під спідницю. Вона не могла нічого сказати, соромилася перед свекрухою, що лежала за завісою. Якось, коли набирала сіно на сіниці, Іван підкрався до Поліни ззаду, повалив на сіно й почав цілувати, дихнувши на неї часниково-самогонним перегаром. Колюча, кудлата борода закрила все обличчя, не даючи крикнути. Поліна стала задихатися, а свекр уже нишпорив у неї під спідницею. Як вона вибралася з-під важкого Івана, не пам’ятає, але, визволившись, схопила вила, наставила їх на груди свекра і, важко дихаючи, прошипіла: “Заколю! Стерво старе! Прости мене, Господи!”

З цього дня свекр більше не чіплявся, але почав докоряти за кожну дрібницю: то не так, і це не так. У цілому, життя дівчини стало зовсім нестерпним. Поліна плакала і сумувала, ходила в Озерки до матері жалітися, а що мати? Пожалкувала, поплакала і відправила назад: “Терпи, – сказала. – Прийде Петрусь, все налагодиться”. Перед поверненням у Дубки Поліна зайшла в сільмаг купити сірників, приправ для кухні. Взяла лаврове листя, червоний перець, порошок гірчичний – свекр наказував. З великим небажанням рушила до Дубків. Поліна йшла, риплячи валянками по снігу, й задумувалась над своєю нелегкою долею. Уже третій місяць минає, як Петрусь поїхав.

Подобався їй цей веселий, бешкетний хлопець. Хоч у селі й були хлопці привабливіші. Але всі грубі, хамовиті, а цей лагідний, грубого слова не почуєш. Навіть не встигли як слід полюбитися. А тепер свекр намагається потішитися замість сина. “Не буде цього! Треба відвадити старого наклепника! Але як це зробити?” Поглиблена в свої думки, Поля й не помітила, як дісталася до Дубків. Свекр зустрів її з наріканнями, що довго була відсутня та купила не те. Попивши молока, Поліна пішла в свою кімнату і зачинила двері на засув. Наступного дня топили лазню. Лазня стояла окремо від дому, біля маленького ставочка. Поліна натягла води, розтопила піч. Потім, займаючись господарством, поклала в кишеню фартуха пакетик з червоним перцем. Вирішивши, що цього замало, додала гірчиці. Через певний час, прибираючись у лазні, натерла полок перцем і гірчицею, щедро насипала “пекельної” суміші в ковш з гарячим березовим віником. Від запаху перцю й гірчиці защипало в носі. Поліна чхнула й вибігла з лазні. Вибігла якраз вчасно, бо вже йшов свекор із вузлом білизни під пахвою. – “Чому лазню студиш, стерво?” – накричав він на неї. Відступивши зі стежки в сніг, Поліна мовчки пропустила свекра й побігла в хату. Зачинивши за собою двері, вона притулилася до стіни, серце її готове було вирватися з грудей. “Що буде?” І страшно Поліні і смішно на душі, що зважилася покарати злодія. “Зараз тобі, старий звідник, буде жарко”. “Ось стерво” – подумав Іван. Напевно, погано провітрила лазню? Або ще тліє головня в печі”. Поподчесав гиркою в топці та залив водою тліюче вугілля, Іван заліз на полок і з насолодою простягнувся на ньому. Полок був гарячий і трохи обпалював шкіру. Іван поерзав спиною й сідницями, звикаючи до жару, але жар переходив у печіння.

Нічого не розуміючи, Іван сів на полок. Пошарив рукою по дошках полка. Нічого не знайшов. Інстинктивно почухав тією ж рукою своє “господарство” й мало не звалився на підлогу. Відчуття були такі, ніби його вжалив передній осик, а ззаду напекло кропивою. Заревівши від болю, наче поранений ведмідь, Іван вискочив голяком з лазні й плюхнувся в сніг. Печіння трохи вщухло, але сидіти в снігу стало холодно, й він побіг назад у лазню. У хаті, катуляючись від ледве стримуваного сміху, повзала Поліна. Із свого кутка вилізла Марфа й здивовано витріщилася на Поліну, від якої з дня проводів Петруся не чула сміху.

Марфа давно помітила, що чоловік чіпляється до невістки, але заступитися за неї сил не мала, а тепер Поліна, нехтуючи, так і сказала свекрусі, що натворила і як покарала старого. Спочатку Марфа нахмурила білесенькі брови – стало шкода чоловіка, а потім засміялася і сказала: “Так йому, кобелю, і треба”. Зайшовши знову в лазню, Іван почав міркувати, що ж це з ним трапилось. Може, на полок щось попало? Набирав в ковш гарячої води, щедро сполоснув полок і знову сів на нього. Ніби нічого не опікало. Піддав у кам’янку, Іван взяв з ковша віник і почав бити ним по спині та стегнах, але тут у нього защипало в носі й очах, тіло знову запалало огнем, а в заднику засвербіло так, наче він сів у муравейник.

Спустившись з полка на підлогу, повзком дотягнувся до дверей і, мало не вибивши її, повалився з лазні в знайомий сніг. Додому Іван прийшов мовчки, коли вже стемніло, вечеряти не став, відразу ляг спати, але заснути йому не вдалося. Все тіло палало. Він крутився на скрипучій кроваті, як виють на сковороді, мало не виучи від болю, насилу стримуючи стогін. Коли стало невистерпно, відкрив вікно, спустив кальсони й висунув горячу задницю на мороз. Стало легше, але Івану здавалось, що від його задниці можна прикурити самокрутку. Слава Богу ніч, якщо б хто побачив цю картину: Іван – мовчазний гордець, сидить на підвіконні з голою дупою, як ворон на сучку, важко сказати, що б про нього подумали.

По-своєму оцінив те, що відбувалося, вірний пес Боско, чия буда стояла під цим вікном. Пес встав на задні лапи й лизнув господаря за… Від несподіваної ласки в Івана в грудях похолоділо, і він зомлілий звалився на підлогу. Від шуму підвелася Марфа, вийшла з кімнати Поліна зі свічкою в руці. Малюнок, який вони побачили, викликав і сльози, і сміх: з голою задницею, без свідомості, на підлозі лежав Іван, а в відкрите вікно заглядала кудлата морда Боска.

З того дня Іван перестав чіплятися до Поліни, нічого їй не сказавши. А згодом Поліна отримала від Петра листа і поїхала до нього, де він служив.

Хоч бабця Дар’я й назвала невістку Поліною, але я думаю, що це вона про себе. Схожа на неї, хоч їй і за вісімдесят, а в очах, досі зблискують іскри сатанинські…