Неочікувана вдача

Щасливий випадок

У Марічки була собака, чоловік та сусід Ілля Деркач. Ввечері Марічка вигулювала пса, а сусід Ілля гуляв сам по собі, обмірковуючи свої думки. Вони разом прогулювалися навколо будинку і розмовляли.

— Ви виглядаєте кепсько, Ілля, — турбувалася Марічка. — Неначе квітка, яку давно не поливали. Все через те, що ви холостий. Ще вчора ви були без пари, сьогодні теж… Боюсь, і завтра побачу вас самотнім.
— О, ще й як побачите! — байдуже кивав Ілля, поринаючи у свої думки. — Можливо, я б і впустив когось у своє життя, але не трапляється нагоди.
— Все чекаєте на фантастичний випадок! — казала Марічка, міцніше тримаючи повідок собаки. — Тільки так можна і до старості дочекатись. А у мене є чудова далека кузина, яка зовсім не одружена…
— Відкладіть вашу кузину, — зітхав Деркач. — Я не сумніваюся у привабливості вашої родички, але щастя не слід тягнути за вуха!

Вони робили друге коло навколо будинку. Собака була задоволеною, Ілля задумливим, а Марічку розважали їхні розмови.
— Чому ви не намагаєтеся проявити ініціативу, Ілля? — питала вона. — Чому вам не подобаються звичайні методи “побачив-познайомився-покохав”?
— Бо багатовіковий досвід підтверджує: найвагоміші події трапляються випадково! — заперечував начитаний сусід. — Подивіться на історію. Колумб випадково відкрив Америку. Хімік випадково винайшов тефлон. Фізик Рентген випадково відкрив випромінювання…

— …а Ілля Вадимович Деркач випадково одружився? — сміялася Марічка. — Браво! Ви були б гідним продовжувачем цього почесного списку.
— Одружитися на першій зустрічній, щоб заповнити порожнечу в паспорті — багато розуму не треба, — бурчав упертий сусід. — Але це не мій шлях. Головну скрипку повинен грати випадок!

— Дихайте, Ілля! — відповідала Марічка. — Дихайте глибше, поки ми на вулиці. Шкода на вас дивитись. Блідий, з червоними очима… От мій чоловік одружений зі мною — і тому рум’яний і веселий.
Сусід слухняно дихав. З вікон будинку падало світло, і під їхніми ногами дрижали жовті та рожеві квадрати, всотавши відтінки штор.
— Добре гуляємо! А моя кузина… — знову починала Марічка.

— Жодних кузин! — махав руками Ілля. — Викиньте її з голови! Я точно знаю: якщо мене потягнуть знайомити з кимось — користі не буде. Без випадковості не буде ефекту несподіванки. І в мені нічого не здригнеться. І я не скажу про себе “вау, оце так пощастило!”
— Моя кузина б з вами посперечалася, — казала Марічка. — Але залишімо її в спокої, раз ви так просите. Дихайте, Ілля, дихайте.

— Ви смієтеся з “щасливих випадків”, а самі? — не відступав Деркач. — Згадайте себе, ви ж теж не шукали чоловіка, правда? І він вас не шукав. Але ви несподівано зустрілися, закохалися і одружилися. Так?
Ілля влучив у ціль, і Марічці було нічого заперечити.
— Так, ми з Євгеном зустрілися випадково, — погоджувалася вона, перебираючи повідок. — Навіть безглуздо. Я вам розповідала? Мені було двадцять років, і я пішла на ковзанку в місті…

— Дайте вгадаю! — перебив сусід. — Майбутній чоловік теж прийшов на ковзанку, де ви зіткнулися? Можливо, не роз’їхалися на крижаній доріжці і впали одне на одного. А після цього потоваришували?
— Уви, дорогий аналітику, було інакше! — сказала Марічка. — Я пішла на ковзанку, а мій майбутній чоловік на неї не пішов…
— Дивно, — сказав Деркач. — Де ж ви його тоді зустріли?
— Уже після ковзанки, — пояснила Марічка. — Запізнившись на автобус, я йшла пішки з ковзанами на плечі. Скорочуючи шлях дворами, підсковзнулася біля машини Євгена. Гепнулася на тротуар, відбила собі все і завила, а ковзани відлетіли йому під колеса.

Ілля клацнув пальцями — картина складалася ідеально.
— Бачите, скільки випадкових та щасливих обставин збіглося! — радів він. — Адже ви могли взагалі не піти на ковзанку в той день, так?
— Я й не хотіла йти, — визнала Марічка. — Але посварилася з попереднім хлопцем, вечір був зіпсований, і я захотіла розвіятися на самоті.
— Ось! — торжествував Ілля. — Купа випадковостей. Ви могли не посваритися з другом. Могли не піти на ковзанку. Ви могли не запізнитися на автобус і вам не довелося б іти пішки… Врешті-решт, ви могли не впасти, а спокійно пройти повз незнайомого Євгена й зникнути у темряві…

— Ви мають рацію, — сказала Марічка. — Але сталося, як сталося. Я приземлилася і причинила шум, ковзани відлетіли, а Євген…
— …кинувся на допомогу зі словами: “Ви в порядку?” — припустив Ілля.
— Ні. Він підійшов і сказав: “Дівчино, це не ви зараз ковзани відкинули?” І я йому сказала: “Не смішно, дурень!” А він сказав: “Сама така!” — і в результаті ми прокинулися разом.
Більшого Іллі Деркачеві і не вимагалося. Шлюб Марічки та Євгена слугував наочним доказом переваги випадкового збігу обставин над нудним плануванням.

— Доля сама зводить тих, кого вважає за потрібне! — сказав Ілля. — Ви ж знаєте, сусідко, я розробляю власну формулу знайомств із жінками.
— І заради цього знову пів ночі впиралися у комп’ютер? — дорікала Марічка. — Тому й блідий, як заготовка для вареників. Я б ще зрозуміла, якби ви шукали в мережі дівчат, але у вас інші цілі.
— Знайомства в мережі? — Ілля презирливо фуркнув. — Чиста дитячість. Пам’ятаю, якось побачив там дівчину приємного вигляду. Її обличчя здавалося виповненим ніжності й таємниці, а в усмішці відчувалася нерозділена печаль.

— Як романтично! — похвалила Марічка. — Якби я не була заміжня, сама б упала до ваших ніг разом із собакою. Але я не можу. Зате моя далека прекрасна кузина…
— Кузин не буде! — відрізав Ілля. — Так ось, побачивши прекрасну дівчину в мережі, я написав їй: “Це було на морі, де ажурна піна, де зустрічається рідко міський екіпаж…”
— А вона?
— Цей ангел відповів мені в дусі пушкінської Тетяни: “Чи ти трохи зовсім?” І я зрозумів, що це не той випадок.
Марічка сміялася разом із собакою, яка музично підвивала господарці.
— У мене математичний склад розуму! — Деркач підняв палець. — Сидячи вночі за роботою, я обчислюю ймовірність випадкової зустрічі з жінкою, яку покохаю. Успіхи поки що скромні, але одного дня це станеться. Несподівана зустріч, несподіваний казус, несподіваний початок чогось великого…

— Від душі бажаю вам швидше зустріти цю щасливу випадковість! — сказала Марічка.
І вони розійшлися. Марічка — годувати дітей, пса та чоловіка, а Ілля — напружувати розум та обчислювати формулу випадкової любові.
***
Сьогодні ввечері Ілля знову вийшов вдихнути свіжого повітря. Марічки з псом під під’їздом не було, зате повз проїздила дівчина на велосипеді. Задивившись, вона заїхала в яму і з криком упала прямо під ноги Деркачеві.
Можливо, Ілля і був прискіпливим, але черствим егоїстом ніколи не був. Він одразу кинувся на допомогу велосипедистці. У дівчини були волошкові очі, золотисте волосся та стрункі ноги.

— Обережно! — сказав Ілля, допомагаючи їй піднятися. — Навіщо ви падаєте на твердий тротуар? Так і велосипед можна поламати…
— Я ненавмисно, — поморщилася волошкоока дівчина, тримаючись за коліно. — Я взагалі не хотіла їхати через цей двір! Не стійте на місці, підставте мені плече! Ах, як запаморочилося… Будемо знайомі: Аріадна!

Ілля доглядав постраждалу дівчину на лавочці, потім лагодив їй велосипед. Здається, Деркач був шалено радий випадковості, що виникла перед ним. Вона вдало вписувалася у його теорію випадкових зустрічей.
Марічка спостерігала за ними з-за штора. Вона знала, що кузина Аріадна порвала собі кілька суконь і нажила не один синець, поки навчалася вчасно й елегантно падати з велосипеда…