Доля знає, що робить: через 13 років я знову обійняв свою єдину

Випускний вечір наближався, і я його чекав з нетерпінням, хоча і не мав дівчини. Але я був переконаний, що доля все вирішить. Коли настане момент, я просто зрозумію, з ким маю провести цю ніч.

У той день я одягнув строгий темний костюм, пригладив волосся, зловив у дзеркалі своє відображення і, отримавши благословення батьків, вирушив до ресторану, де ми мали святкувати.

Серед яскравих усмішок і різнобарвних суконь я побачив дівчину, яка, здавалося, теж прийшла без пари. Я знав її – Марина вчилася у паралельному класі, але ми навіть не розмовляли до цього моменту.

Тільки тепер я побачив, яка вона… особлива. Струнка, граціозна, з глибокими сірими очима та довгим світлим волоссям, що спадало на її тендітні плечі.

Я не пам’ятаю, як набрався сміливості, але підійшов до неї, простягнув руку і запросив на танець. І з тієї миті до самого ранку я танцював тільки з нею.

Наступного дня я знав – це моя дівчина. Я закохався.

Але доля вирішила інакше.

Розбите серце
Марина не мала до мене таких самих почуттів. Я дізнався, що вона давно зустрічається з хлопцем, який навчався в іншому місті і мав повернутися після випуску. Вони збиралися одружитися.

Я не міг у це повірити.

Два роки я жив очікуванням. Чекав, що раптом вона передумає, побачить мене інакше. Стояв під її вікнами, ховався в тіні, коли вона виходила на вулицю. Хотів, щоб вона побачила мене, але боявся, що вона помітить мою біль.

Кожен її погляд, кожне слово, сказане не мені, розривали мене на частини.

Але я нічого не міг вдіяти.

І коли Марина все ж вийшла заміж, я стояв удалині, споглядаючи її весілля.

Тоді я пообіцяв собі: я буду чекати.

Я намагався почати стосунки з іншими, але жодна з дівчат не могла зайняти її місце. Все було не те, все було порожнім і безглуздим.

Так промайнуло довгих 13 років.

Другий шанс від долі
Але одного дня сталося лихо.

Марина і її чоловік потрапили в аварію. Він загинув на місці. Вона дивом вижила, але залишилася з травмою на все життя, змушена ходити з палицею.

Доля знову надала мені шанс.

Але я знав, що не можу просто так увірватися в її життя.

Я чекав.

І лише коли нам обом виповнилося по 35, я вперше зміг взяти її за руку.

Вона подивилася на мене довгим поглядом, повним втоми, болю, а можливо, навіть жалю.

– Чому ти все ще тут? – тихо спитала вона.

Я не знав, як відповісти. Тому що любив її? Тому що ніколи не забував? Тому що чекав, що одного дня зможу сказати їй все?

Я просто притягнув її до себе і обійняв.

І з цього моменту ми були разом.

Випробування, які ми пройшли
Ми прожили 10 років, повних щастя. Вона більше не могла мати дітей через аварію, але мені було все одно.

Я любив її. Любив її сиву пасму в волоссі, яку вона не приховувала. Любив її втомлену усмішку. Любив її навіть тоді, коли її обличчя втрачало кольори від болю.

Але доля знову забрала в мене її.

Марина захворіла. Лікарі казали, що є шанс, але вона відмовилася від лікування.

– Я не боюся, – сказала вона якось.

Вона зробила лише одне: обрізала свої волосся.

– Навіщо? – спитав я, приголомшений.

– Хочу подарувати їх тим, хто ще може боротися, – відповіла вона.

Її прекрасне світле волосся перетворилося на перуку для іншої жінки, яка могла перемогти хворобу.

Марина знала, що їй вже не судилося виграти цю битву.

Я тримав її руку до останнього.

І якби я міг прожити життя знову, я не змінив би нічого. Я б знову чекав на неї. Я б знову любив її.

Тому що Марина була моїм серцем. Моєю долею. Моїм життям.