Я не зламався, попри очікування людей, адже знайшов опору в собі!

Люди хотіли бачити мене зламаним… Але я зрозумів: у мене є тільки я!

Життя ламало мене. Але я піднімався знову.

Життя — дивна річ.

Воно давало мені надію, а потім забирало її назад.

Воно змушувало мене сміятися, а потім навіювало таке розчарування, що сльози пекли шкіру.

Воно зводило мене з людьми, які обіцяли бути поруч, але зникали, як тільки наступала темрява.

Воно піднімало мене на вершину, а потім різко кидало у прірву.

Але знаєте що?

Я вижив.

Незважаючи ні на що.

Я падав — і вставав.

Я втрачав усе — і знаходив новий зміст.

Я був один у найскладніші моменти.

Але саме тоді я зрозумів найважливішу істину:

Я — єдина людина, на яку можу покластися.

Люди хотіли бачити мене слабким. Але я не дав їм цього задоволення.

Я бачив, як на мене дивилися.

Як чекали, що я зламаюсь.

Як нетерпляче чекали, коли я опущу руки, коли остаточно загублю себе.

Я відчував ці погляди.

Вони були наповнені зловтіхою, отрутою, апатією.

Вони хотіли бачити мене жалюгідним.

Вони хотіли сказати:

— Ну ось, дивись! Ти не такий сильний, яким хочеш здаватися!

Але знаєте, що відрізняє сильних людей від слабких?

Сильні не здаються, навіть коли здається, що виходу немає.

Я не дав їм побачити мене переможеним.

Я йшов далі.

Було боляче.

Було важко.

Але я йшов.

Бо якщо я зламаюся, нікому буде мене підняти.

Бо якщо я здамся, це буде кінець.

Я не дозволив собі цього.

Я вірив у людей. Але щоразу помилявся.

Я довіряв.

Я любив.

Я вважав, що люди приходять у моє життя не просто так.

Я був готовий ділитися з ними своїми думками, мріями, душею.

Але кожного разу…

Кожного разу вони були не тими, за кого себе видавали.

Різні обличчя.

Різні імена.

Різні слова.

Але всередині — завжди одна і та ж гнила нутрощі.

Я втомлювався малювати їх у красивих кольорах.

Я втомлювався сподіватися, що цього разу все інакше.

Але потім знову наставала мить, коли маска спадала…

І переді мною стояв ще один зрадник.

Ще одна людина, яка ніколи не була щирою.

І знаєте, що залишалося у мене в очах після цього?

Не сльози.

Не біль.

Тільки гнів.

Цей гнів не робить мене сильнішим. Він робить мене одиноким.

У моїй душі немає більше місця для сліз.

Вони давно висохли.

Залишилася лише розчарованість.

Я б хотів…

Хотів би, щоб хтось одного дня змінив це.

Щоб хтось розірвав це замкнене коло.

Щоб прийшла людина, яка б не зрадила.

Не збрехала.

Не використала мене, як тло для своїх ігор.

Але я знаю — він далеко.

Занадто далеко.

А у мене немає часу чекати.

У мене немає майбутнього.

У мене є тільки тут і зараз.

Я більше не хочу бути чієюсь тінню.

Я не хочу приймати чужий біль.

Я не хочу бути тим, кого використовують.

Я хочу йти своїм шляхом.

Я хочу не залежати від чиїхось рішень, поглядів, обіцянок.

Я є у самого себе.

І мені цього достатньо.

Коли-небудь ти знайдеш мене.

Я знаю, що ти десь є.

Людина, яка не буде брехати.

Яка не втече у найважливіший момент.

Яка не зрадить.

Ти знайдеш мене.

Але знаєш, що мені важливо?

Щоб ти не просив обіцянок.

Щоб ти не вимагав доказів.

Просто будь.

Просто зрозумій.

Просто залишайся.

І тоді, можливо…

Я знову повірю.