Давня історія, яку розповіла бабуся своїм онучкам

Ця історія сталася дуже давно. Головна героїня, яка розповіла її мені, тепер уже бабуся і виховує двох чарівних онучок. Вона доросла й серйозна жінка, але запевняє, що кожне слово тут — чиста правда…

Дівчинка бігла темним парком, попереду вже виблискувало озеро, а над ним сяяв повний місяць. Вона заплющила очі й без вагань стрибнула у воду з крутого берега. Вода була тепла, лагідна, немов колиска. Сильні руки підхопили її, витягли на суходіл і потрясли: «Що це ти вигадала, мала?! Чи ти з глузду з’їхала?! Де твої батьки?»

Оленка, відпльовуючись від води, намагалася розплющити очі, але мокрі коси заважали. «Будь ласка, не трясіть мене так», — голос дівчинки тремтів від страху. Хтось посадив її на траву, накинув щось м’яке на плечі й обережно відгорнув волосся з обличчя. Вона побачила невисокого дідуся з довгою бородою, де вплуталися водяні лілії та стрічки очерету. «Ви хто?»

«Місцевий Водяник. Чого вилупилась? Не віриш? Дожили — навіть діти в дива не вірять. Що трапилось, що на таку дурню наважилась?» Дівчинка знову гірко заплакала: «Мене мама не любить. Раніше любила, а коли тато пішов, перестала. Тільки кричить і лається. А сьогодні вдарила…»

Водяник погладив її по голові й важко зітхнув: «Ох, лишенько твоє дитяче. Допоможу, як умію. Тримай мушлю — таких тут не знайдеш, із самого Чорного моря. Як почнуть тебе ображати, приклади її до вуха». Мушля була тепла і мерехтіла ніжним світлом.

«Тільки умова: віддаси її потім тому, кому вона більше знадобиться. А тепер біжи додому, дівчинко». Водяник допоміг Олені підвестись і раптом зник, наче його й не було. Коли дівчинка прибігла додому, мати знову почала кричати і вже збиралася вдарити, коли Олена швидко приклала мушлю до вуха. Вона почула мамин голос: «Що ж я роблю? Вона ж моя дитина, ріднесенька… Дурна я, дурна, через того негідника…»

«Мамо, я тебе люблю. Тато повернеться, побачиш. Тільки не пий більше й не кричи на мене», — обійняла її дівчинка. Так вони й стояли, обійнявшись, обидві зі сльозами.

Наступного дня Олена вийшла на прогулянку у гарному настрої. Біля під’їзду прибиральниця тітка Марія знову підняла мітлу, але дівчинка посміхнулась і приклала мушлю: «Чого я на дітей гавкаю? Усе кіт мой Барсик. Де він блукає? Хоч би живий був…»

«Тітко Марусю, Барсик повернеться. Я бачила його вчора в сусідньому дворі з кошеням. Не журіться», — засміялась Олена.

На дитячому майданчику зненацька з’явився хлопчина: «Ну що, Плакса-Гракса? Покататися захотіла?» Мушля знову допомогла: «Вона гарна. Як же їй сказати? Ось зараз як лясну, щоб знала!»

«Мене Олена звати. А тебе? Допоможи розгойдати гойдалки. Люблю високо, а сама не виходить…»

Олена збиралася до школи, у перший клас. Ранок був метушливий і радісний. Мати прасувала стрічки, смажила млинці й запарювала чай одночасно. Біля під’їзду дівчинку чекав Андрійко. Він узяв її портфель і урочисто закрокував поруч. На перерві Олена помітила хлопчика, що сидів самотньо біля спортивного майданчика й тихо плакав.

«Мене Олена звати. У тебе щось трапилось?» Хлопчик хотів утекти, але, поглянувши їй у вічі, прошепотів: «У мене немає мами, а тато поїхав на заробітки. Дідусь з бабою постійно сваряться. Ніхто мене не любить…»

Дівчинка посміхнулася й дістала мушлю…
Інколи варто почути людину зсередини — і дати їй трохи віри, надії та любові.