Ошуканці зраділи, побачивши тендітну дев’яностолітню бабусю, але за її спиною з’явився

Шахраї зраділи, коли двері відчинила сухенька дев’яносторічна бабуся. Але тут за її спиною з’явився величезний пес Борис…

Зоряна Петрівна жінка хоч і старенька, але доволі сучасна. У свої дев’яносто років вона і з онуками спілкувалась через скайп, і за комуналку платила через Інтернет. Бо «чого це мені в черзі на пошті стояти, час марно гаяти».

Чоловіка Зоряна Петрівна поховала ще дванадцять років тому. Єдиною живою істотою, яке скрашувало її життя, був не менше старий (за собачими мірками, звісно) пес на ім’я Борис — таке дивне прізвисько колись дав йому якраз чоловік Зоряни Петрівни. Щоранку та щовечора всі околичні жителі бачили Зоряну Петрівну, яка не поспішаючи прогулювалась із тростиною в одній руці та з повідком в іншій. Повідок, втім, був більше для порядку — Борис за своє життя нікого не вкусив, хоча і виглядав загрозливо, особливо в молодості.

Зоряна Петрівна чудово була обізнана про те, що саме такі літні й самотні люди найчастіше стають жертвами всіляких шахраїв. Спочатку їй про це розповіли онуки. Потім дільничний. Згодом вона прочитала про такі випадки в Інтернеті. А декілька місяців тому зателефонувала знайома і у сльозах розповіла, що в неї виманили «похоронні» гроші.

Тому коли в двері Зоряни Петрівни подзвонили, вона вже насторожилась. На порозі були двоє молодих людей — хлопець та дівчина років двадцяти п’яти. Вони представилися працівниками соцслужби.

— А я нікого не викликала, — з хитрим прищуром сказала Зоряна Петрівна.

— А ми самі прийшли, — всміхався хлопець. — Скажіть, за останній місяць купували щось в аптеці?

— Як не купувала. Звичайно, купувала. Вік у мене такий, що в аптеку я ходжу так само часто, як у продуктовий! Дев’яносто років — це вам не жарт! — розповідала Зоряна Петрівна. Вона могла годинами перераховувати, що купувала, які таблетки приймала та з яким ефектом.

Але молодих людей це, здавалося, мало цікавило.

— Вам належить компенсація від держави! Це нова міра підтримки від уряду. Давайте ми зайдемо, ви знайдете чеки, ми все зафіксуємо! — запропонувала дівчина.

Зоряна Петрівна про себе усміхнулась. Схема була їй знайома: незвані гості заходять у квартиру, один відволікає господарку, інший обшукує та забирає все, що погано лежить.

Так і сталося. Пара зайшла в кімнату — і дівчина тут же попросила піти з нею на кухню і налити їй води.

— Так, красуне, обов’язково! А щоб ви, молодий чоловіче, не сумували, з вами Борис посидить, — усміхнулась Зоряна Петрівна.

Саме в цей момент у кімнату зайшов Борис — сонний, але стривожений появою незнайомців. Виглядав він грізно, дарма що старий.

Зоряна Петрівна з дівчиною вийшли з кімнати. А Борис повільно підійшов до хлопця і пильно глянув йому в очі.

«Будеш нишпорити по господарським речам, я тобі голову відкушу», — немов хотів сказати пес. Молодий чоловік весь цей час боявся поворухнутися.

Не дивно, що одразу після такого прийому пара згадала про термінові справи й поспішила.

— А як же компенсація? Ну, за ліки? — не без лукавства спитала Зоряна Петрівна.

— Ми з вами потім зв’яжемося, — пробурмотіла дівчина і поспішила до виходу.

Зоряна Петрівна провела гостей суворим поглядом, зачинила двері — і погладила Бориса. А потім набрала дільничного, описавши цю парочку — нехай розбирається, що це за соцслужба така!