Мокрі руки, біль у спині: шлях до відчинених дверей.

Раїса Дмитрівна витерла мокрі руки і, стискаючи зуби від болю в спині, пішла відчиняти двері. Дзвінок лунав несміливо, але вже втретє. Вона мила вікно і не одразу вийшла в коридор… За дверима стояла зовсім юна дівчина, дуже мила, але бліда та з втомленими очима.

– Раїса Дмитрівна, кажуть, ви можете здачу кімнату?

– Ох, сусіди, постійно когось до мене направляють! Не здаю я кімнату, і ніколи не здавала.

– Але мені сказали, що у вас три кімнати.

– І що? Чому я повинна здавати?! Я звикла жити одна.

– Ну, перепрошую. Мені сказали, що ви віруюча, і я подумала…

Дівчина, ховаючи сльози, що навернулися, повернулася і повільно почала спускатися сходами. Її плечі злегка тремтіли.

– Дівчино, поверніться! Я ж вам не відмовила! Ось молодь, яка ніжна стала, одразу в сльози. Йдіть до квартири, поговоримо. Як вас звати? Давайте вже на “ти”?

– Марійка.

– Морська, значить. Батько, мабуть, моряк?

– У мене немає батька. Я вихованка дитячого будинку. І матері теж немає. В під’їзді мене знайшли добрі люди і принесли до міліції. На той час мені ще й місяця не було.

– Ну, гаразд, не ображайся. Підемо, за чаєм поговоримо. Поголодувала?

– Ні, я пиріжок купила.

– Пиріжок вона купила! Ох, молодь, не думаєте про себе, а до тридцяти вже виразка шлунка. Ось сідай, суп гороховий ще гарячий. І чаєчок підігріємо. Варення у мене багато. Чоловік уже п’ять років як помер, а я за звичкою все на двох готую. Ось зараз поїмо, та допоможеш мені вікно домити.

– Раїса Дмитрівна, а можна я якусь іншу роботу зроблю? Голова у мене паморочиться, боюся впасти з підвіконня — я вагітна.

– Ще краще! Мені тільки вагітної не вистачало. Я ж строгих правил. Ти його нагуляла?

– Ну, чому одразу так думати? Я заміжня. Дмитро з нашого ж дитбудинку. Але його в армію забрали. Він нещодавно у відпустку приїжджав. А господиня, коли дізналася, що я дитину чекаю, одразу мені відмовила. Тиждень дала, щоб знайти житло. Ми тут неподалік жили. А самі бачите — обставини.

– Ти дивись… Обставини… Ну, а мені тепер що з тобою робити? Хіба мою постіль в спальню Саші перенести? Гаразд, так і бути, займай мою кімнату. А гроші я з тебе брати не стану, про це навіть і не говори — розсерджусь. Іди краще за речами.

– Та мені недалеко йти. Усі наші з Дмитром речі у під’їзді в сумці. Тиждень минув, от я з речами з ранку вже скільки будинків обійшла.

Так їх стало двоє… Марійка доучувалася на модельєра легкого плаття. Раїса Дмитрівна вже багато років була на інвалідності після великої залізничної катастрофи, тому сиділа вдома, в’язала мереживні серветки, комірці, дитячі пінетки і продавала на найближчому базарі. Товар її був із великою вигадкою: мереживні серветки, скатертини та комірці — ніби морська піна, ніжні, ніби нематеріальні, а тому добре розкуповувалися. Гроші в домі водились. Частина їх була ще з продажу овочів та фруктів із садка. У садку вони по суботах працювали з Марійкою. У неділю Раїса Дмитрівна ходила до церкви, а Марійка залишалася вдома перечитувати листи від Дмитрика і відповідати на них. У церкву вона ходила рідко, ще не звикла. Скардилися, що спина стомлюється і голова паморочиться.

Якось в одну з субот вони працювали на дачі. Врожай уже був зібраний, готували землю до зими. Марійка швидко втомлювалась і тітка Раїса відправляла її до будиночка полежати, послухати старі платівки, які вони колись купували з чоловіком. От і цієї суботи, попрацювавши граблями, майбутня мама прилягла відпочити. Раїса Дмитрівна кидала в багаття сухе бадилля, гілки і задумливо дивилася на вогонь. І раптом почула Марійчин крик: “Мамо! Мамочко! Іди скоріше!” З хвилюючим серцем, забувши про болі в ногах та спині, Раїса побігла до будиночка. Марійка кричала, тримаючись за живіт. За короткий час Раїса вмовила сусіда і вони на швидкості, яку міг собі дозволити старенький “Москвич”, мчали у пологовий будинок. Марійка стогнала безупинно: “Мамочко, мені боляче! Але ж ще рано, рано! Мені тільки в середині січня народжувати. Мама, помолися за мене, ти ж вмієш!” Раїса плакала. Крізь сльози безперестанно молилася.

З приймального покою Марійку відвезли на каталці. А сусід по дачі доставив заплакану жінку додому. Всю ніч вона молилася Богородиці про збереження дитяти. Наступного дня зателефонувала до пологового будинку.

– Усе в порядку з вашою дочкою. Спочатку все вас кликала і Дмитра, ридала, потім все ж заспокоїлась, заснула. Лікар каже, що загрози викидня вже нема, але пару тижнів доведеться їй полежати у нас. Та й гемоглобін у неї низький. Прослідкуйте, щоб добре харчувалася, більше відпочивала.

Коли Марійку виписали, вони розмовляли довго, запівніч. Марійка все говорила про свого Дмитра.

– Він не підкидьок, як я. Він — сирота. Ми всі роки разом були в одному дитячому будинку. Ще з шкільної лави дружили, а потім і полюбили одне одного. Він мене жаліє. Це навіть більше любові. Я так розумію. Самі бачите, як часто пише. Хочете його фото покажу? Ось він, другий справа. Усміхається…

– Гарний… – Раїса Дмитрівна не хотіла образити Марійку. Давно треба було змінити окуляри. На додачу на фото солдатиків було багато, і зображення дуже дрібне. Вона не бачила ні другого, ні третього, ні п’ятого. Так, контури… – Марійко, я все хочу запитати, чому ти мене тоді в садку, мамою назвала?

– Та, так… Забулася зі страху. Дитбудинківська звичка. У нас там всі дорослі від директора до сантехніка тати і мами. Ледве-ледве відвикла. Але ще буває: коли хвилююся або нервуюся – все в мене мами. Ви ж простіть.

– Зрозуміло… – Раїса розчаровано зітхнула.

– Тітко Раїсо, а розкажіть про себе. Чому у вас ніде немає фотографій чоловіка, дітей? Дітей, напевно, немає?

– Так, дітей немає. Був синочок, та помер зовсім маленьким, ще й року не було. А я після інвалідності вже не могла мати дітей. Мій чоловік був для мене дитиною. Так я його балувала, душі в ньому не чаяла. Він у мене, як твій Дмитро для тебе, був єдиною людиною на світі. А як поховала його, одразу прибрала всі фотографії. Хоч я й віруюча людина, розумію, що він до Господа відійшов, але вже дуже важко мені без нього було. Як на фото подивлюся, так у сльози. От і поприбирала, щоб не спокушатися намарно. Йому тепер моя молитва потрібна, а не мої сльози. А ти б, Марійко, попросила свого Дмитра сфотографуватися більшим планом, ми б його фото в рамочку поставили. У мене десь і рамочки є.

У Святвечір Раїса Дмитрівна та Марійка готувалися до свята, прикрашали кімнати, говорили про Немовля Ісуса і чекали першої зірки. Марійка постійно пересаджувалася з місця на місце, терла поперек.

– Щось ти, голубонько, не в собі. Усі мої слова повз вуха. Чого ти возишся, як маленька?

– Тітко Раїсо, швидку викликайте. Народжуватиму.

– Що ти, мила? Тобі ж наче через тиждень?

– Видно, помилилася. Дзвоніть швидше, я вже терпіти не можу.

Через півгодини швидка вже під’їхала до пологового будинку. А сьомого січня, у день Різдва Христового, Марійка народила дівчинку. Того ж дня Раїса Дмитрівна порадувала молодого батька телеграмою.

Січень був напруженим. Маленька мала радувала їх, але й клопотів завдавала немало. Марійка за згодою Дмитра назвала дівчинку Раєю. Раїса Дмитрівна була розчулена до сліз. І ось тепер маленька Раєчка задавала їм перцю. То безсоння, то молочниця, то незрозумілі капризи, хникання. Але це були радісні турботи. Раїса Дмитрівна навіть менше стала страждати від своїх численних недуг.

…День виявився дуже теплим для зими. Раїса Дмитрівна скористалася доброю погодою і поспішила по магазинах. На зворотному шляху зустріла у під’їзді Марійку з коляскою — молода мама вирішила прогуляти малечу.

– Ми ще погуляємо, добре, тітко Раїсо?

– Гуляйте з Богом, а я обід почну готувати.

Увійшовши в кімнату, Раїса Дмитрівна мимохіть глянула на стіл і побачила фото свого чоловіка в рамці. Усміхнулася: “Знайшла таки. Та фото вибрала з молодого віку. Нецікаво молодим на старих дивитися”.

Борщ уже смачно клекотав на плиті, коли Марійка занесла Раєчку додому. Коляску слідом ніс сусідський хлопчина. Обидві жінки обережно розгорнули малечу. Носик-гудзик посопував солодко-солодко. Вони навшпиньки вийшли до великої кімнати.

— Марійко, — усміхнулася Раїса Дмитрівна, — як ти здогадалась, де Сашині фотографії лежать?

– Не розумію, про що це ви?

– А це що? — Раїса Дмитрівна показала на фото.

– Це? Ви ж самі просили Дмитра сфотографуватися крупніше. Він у ательє спеціально ходив. А рамку я на книжковій полиці знайшла.

Раїса Дмитрівна трясучими руками взяла фото. Тільки зараз вона роздивилася, що це не чоловік. Молодий сержант весело усміхався фотографу. Жінка сіла на диван і, бліда, з відсутнім поглядом, сиділа, дивлячись кудись далеко. Коли вона повернулася в бік Марійки, та плакала ридма, стоячи з ватою, що пахнула нашатирем.

– Мамо, ну подивіться на мене! Подивіться мені в очі! Що з вами, мамо? — ридала Марійка.

– Марійко, відкрий шафу, там на верхній полиці фотографії. Принеси все.

Марійка принесла кілька альбомів і декілька фотографій у рамках. З верхньої на неї дивився… Дмитро?!

– Боже мій! Хто це? Це Дмитро? Ні, фотографія стара. Хто це, мамо?

– Це мій чоловік, Саша. Марійко, мила, де народився Дмитро?

– Не знаю. Його привезли до нашого дитбудинку з Києва. А туди він потрапив після якоїсь залізничної катастрофи. Йому потім, коли підріс, казали, що його батьки загинули.

– Боже, яка чудовиська помилка! Мишенько, дитинко моя, мені ж показали труп і я опізнала його. Адже сорочечка була, як на тобі. А личка зовсім не було. Синочку, рідний, Мишенько! Ти живий! Твоя жінка й дочка живуть у мене, а я й не знаю. Господи, це ти привів Марійку до мене. Донечко, подай мені фото.

Марійка, абсолютно розгублена, не могла зрозуміти, що відбувається. Вона подала фото в рамці. Раїса Дмитрівна цілувала його, заливаючи сльозами: “Мишенько, сонечко моє, дитинко моя!”

– Дмитро, — ніяково поправила Марійка.

– Нехай буде Дмитро, але ж це син мій, Марійка, — син! Ти на фотографії батька подивися — одне обличчя!

Молода жінка все ж сумнівалася.

– Марійко, а родимка? Родимка вище правого ліктя є? На зірочку схожа. Я ж точно опізнала малюка в аварії як свого, бо тільки вік підходив і сорочечка була, як у Миші. А ручку у нього роздушило, тому родимку я не знайшла. Ну, що ж ти мовчиш?! Є родимка?

– Родимка є. На зірочку схожа. Мамочко, рідненька, є родимка!

Обидві жінки, обійнявшись, плакали, не звертаючи уваги на те, що в сусідній кімнаті пищить Раєчка, вимагаючи мамину груди.