Я НЕ МОЖУ БЕЗ ТЕБЕ.

Я БЕЗ ТЕБЕ НЕ МОЖУ.

– Ненавиджу! – в голові Анюти застигла лише одна думка – ненавиджу! Ненавиджу себе!

Анюта бігла по тротуару, нічого не помічаючи навколо. Йшов дощ. Він не лише заливав водою вулиці, тротуари і будинки. Дощ проник у душу Анюти і диктував їй звідти свої закони. За його задумом, жінка мала якомога швидше пережити крах своїх ілюзій і потім рухатися далі – робити помилки, падати і знову підніматися. Погодьтесь, кожна представниця прекрасної половини людства дуже складно переживає свої особисті невдачі. Хоча, хто знає? Після навіть найжорстокішої грози в вікно обов’язково загляне сонце. Усе погане коли-небудь закінчується. Чи не так?

Дощ хотів щось сказати Ануті, але вона не хотіла чути його поради. Тоді він, як чоловік, вирішив усе за неї сам. Але про це трохи згодом.

– Знову промочила ноги! Так мені і треба! – роздратовано думала Аня.
– Прийду додому і вип’ю гарячого чаю. Поспішати мені більше нікуди, та й ні для чого – сумні міркування Ані перервав протяжний котячий писк.
– Ой! Хто це? – Аня відскочила вбік.

Під кущем біля будинку Ані сиділо маленьке сіреньке кошенятко і жалібно нявкало. Раніше жінка пройшла б повз – та й навіщо їй якісь приблудні коти? Але не тепер.

– Ходімо зі мною, котику. Ти такий же нещасний, як і я. Вдвох веселіше, – сказала жінка і притулила до себе тремтяче тіло….

– Познайомтеся. Це наш бухгалтер, – сказав керівник фірми, в якій працювала Аня, пропускаючи нового співробітника в кімнату.
Анна одразу зустрілася з ним поглядом. Це було знайомство лише очима, адже очі можуть багато розповісти про свого власника, про що він сам волів би мовчати. Його очі були сірими, це вона розгледіла вже згодом, але зараз не бачила ні їх кольору, ні форми, ні глибини. Вона поглинулася в них. Анюта на мить здалося, що вона дивиться в дзеркало і бачить у ньому своє відображення. Обличчя? Його вона не запам’ятала. Тільки очі. Аня летіла у човні на шаленій швидкості. Вона наче пливла по гірській річці вгору за течією і без весла. Їй стало одночасно і спекотно, і холодно. Губи пересохли.

– Доброго дня! Мене звати Анна Павлівна! Ми будемо ділити з вами один кабінет, – тихо промовила Аня.

– Олег Сергійович, випускник кадетського корпусу, – представився Олег. Голос. О, голос – це щось неймовірне! Ось коли в Анюти по-справжньому затремтіли не тільки вії, але і коліна. Він лоскотав її щоки, ніздрі, та що там! Голос дістався серця Ані і оселився в нім. Її думки розмовляли з Анюткою його голосом. Коли Олег розмовляв з Анею, вона не могла втримати усмішку, за що потім себе лаяла.

– Я веду себе з Олегом, як дванадцятирічна дівчинка! – думала вона, і на її щоках загорівся рум’янець.

Але сьогодні Аня принесла на роботу заяву про звільнення, чим дуже здивувала свого начальника. Жінка зібрала свої речі, якісь папери і ручки. Не оглядаючись, Аня вийшла з кабінету. Назавжди…

– Ой, які очі! – подумав Олег Сергійович, переступаючи поріг кабінету. Він не бачив нічого, крім її очей. Не було поруч ні начальника, ні його свити. У приміщенні вони були тільки удвох, удвох із Анею.

– Треба спробувати не потонути у цих очах. Це мені ні до чого. Але… Її очі – це щось незвичайне! Такі великі, що два промінчики добра дивляться на тебе. Такі уважні і рідні, світлі і відкриті. Ні! Ні! Не буду про це думати, – вирішив Олег…

Так і почалися їхні робочі будні. Коли Олег і Аня ненавмисно торкалися один одного кінчиками пальців, наче через їхні долоні проходив струм. Аня відсмикувала руку. Його дотики обпалювали її жаром, і вона боялася цього вогню. Олег одразу помітив це і намагався не завдавати їй дискомфорт, але йому хотілося її торкатися.

Якось, взявши в руки мишку, Олег доторкнувся до мізинця Анюти і здригнувся. Він навіть скрикнув.

– Хоч би Аня нічого не помітила, – подумав він і прибрав руку. Він визнавав, що коли його рука торкалася її руки, усе його тіло починало горіти, і він боявся що-небудь сказати.

Олег був віддзеркаленням Ані – у думках, вчинках і прагненнях. Аня могла передбачити його слова, тому що його слова були і її словами. Вона відчувала його погляд на собі, навіть коли Олег не дивився на неї. Аня читала його думки. Жінка відчувала його кожною клітинкою свого тіла. Аня безпомилково визначала, коли їй на мобільний телефонував він. Як це у неї виходило? Вона бачила серцем, не лише очима, і вміла його слухати, не тільки вухами, але й душею.

Олег одразу визначив, що Аня – його людина. Його очі зчитували її бажання. Її слова були продовженням його думок. Він передбачав її кроки. Він розумів її з напівпогляду.

Коли Анюта опускала очі вниз, він уловлював її збентеження і соромився сам. Чому? Він не знав відповіді на це питання. У її присутності він відчував себе хлопчаком і дурів.

Своєю шорсткою долонею він відчував її ніжні, тонкі пальці. Олег хотів тримати її за руку і не відпускати, але… боявся.

Вони торкалися один одного не тільки долонями, але й серцем. І це був знак, що вони дуже схожі. Олег і Аня були одне для одного спорідненими душами…

Минули три роки. Олег так і не наважився зробити перший крок. Аня чекала. Чоловік не хотів щось змінювати. А якщо, у них нічого не вийде? Чи не обернеться зближення крахом надій і очікувань? Адже у кожного з них свій багаж за плечима.

Нагодувавши кошеня, Аня дивилася у вікно. Дощ не переставав. Калюжі на тротуарі булькали. Анюта не хотіла ні про що думати.

– Завтра буде новий день і з ним пов’язані турботи, – вирішила вона.

Ввечері, одягнувши свій улюблений рожевий комбінезон і погладжуючи задоволене кошеня, яке мирно спало після смачної їжі, Анюта задрімала.

З крізь сон жінка почула дзвінок у двері. Притискаючи до грудей кошеня, Анюта потупилася в коридор. Вона знала, хто за дверима і завмерла.

– Анно Павлівно, я знаю, що ти вдома. Відкрий двері, будь ласка! – почула вона знайомий голос.

Відкривши двері, Аня побачила Олега.

– О, так ти не одна? Приймете мене у свою компанію? – запитав Олег. Він помітно нервував. Аня мовчала.

– Я не можу без тебе! Чуєш? Навіщо ти пішла? Мені погано без тебе, і я знаю, що тобі теж. Зрозумій, нам з тобою вже не по двадцять років. Я хочу обіймати не лише твою талію, але й твої думки. Я хочу бути з тобою. Прости, що не сказав тобі цього раніше, – помовчавши, додав Олег.

Він був для неї її чоловіком.

Вона була для нього його жінкою.

Їхні руки переплелися.

Що буде далі?

Думаю, усе у них буде добре, адже після чорної смуги завжди має бути біла, чи не так?

Може, варто подякувати за щасливе продовження оповідання дощу? Це ж він допоміг з’єднатися двом серцям.