Невеликий ювілей: як пройшов його день народження

Ігор уважно озирнув свій робочий стіл. На ньому зазвичай панував, як кажуть, творчий безлад. Але сьогодні він збирався піти раніше. У Ігоря був день народження, невеличкий ювілей.

Крім того, Ігор попросив ще тиждень відпустки, плануючи відпочити з родиною на озерах, тому вирішив прибрати своє робоче місце. “Гаразд, ніби порядок,” – подумав він. Взгляд Ігоря зупинився на фотографії в куточку столу, і серце охопила тиха смуток. Скоріше навіть не смуток, а туга. Туга за тим, що нам дорого, але чого вже ніколи не повернути. Такі ж фото, тільки збільшені, висіли в його кімнаті в батьківській квартирі, і у вітальні в власному домі Ігоря. Той день він пам’ятає досі, хоча вже минуло не один рік. І навіть не тому, що це був його день народження.

Ігор з братом сиділи на лавці поруч під’їзду. Старший переказував сюжет чергового переглянутого бойовика, зображуючи особи головних героїв. Захопившись, хлопці не помітили, як підійшла татовина машина. Їх повернув у реальність веселий голос батька. – Привіт, сину. З Днем народження тебе. Тато усміхаючись дивився на Ігоря, дістаючи щось з-за пазухи. – Ось, поки що мій маленький подарунок – і тато дістав маленьке пухнасте кошеня. Кошеня було сірим, з білими шкарпетками на лапках, і здивовано озиралося.

З під’їзду вийшла мама з синьою спортивною сумкою в руці. З нею тато зазвичай їздив у відрядження. – Ось, синочку, треба виїхати ненадовго. – Але основний подарунок буде від мене. – На, тримай – тато подав Ігорю кошеня. – Налийте йому вдома молочка. А я повернуся до вихідних, підемо до магазину, і сам собі обереш подарунок, добре? – А після підемо до зоопарку. Тато обійняв їх з братом і погладив по голові. – Вітя, ти надовго? – спитала тоді мама. – Та ні, завтра ввечері вже буду вдома – відповів він, забираючи сумку з маминих рук. – Слухайте, а давайте зробимо фото на пам’ять, – запропонувала мама.

Вони нещодавно купили фотоапарат, популярний тоді «мильницю», і мама намагалася зафіксувати якомога більше моментів їхнього життя. – Та я поспішаю – розгублено усміхнувся батько. Дійсно, сидячий за кермом татів колега, дядько Толя, посигналив, і усміхаючись їм виразно постукав по циферблату наручного годинника. Тато у відповідь махнув йому рукою, мов чекайте хвилинку. Він поставив на землю сумку, знову взяв на руки кошеня, а Ігор з братом стали обабіч нього.

Вони усміхаючись дивилися в об’єктив, і навіть не підозрювали, що кошеня стане для Ігоря єдиним подарунком. І останнім. Тому що з того відрядження тато не повернувся. Як з’ясувалося пізніше, вони з дядьком Толею мали везти велику суму грошей готівкою. Були 90-ті, такі розрахунки тоді були звичними, і дізнавшись про це, хтось натравив на них бандитів.

Пізніше мама розповідала, що за версією слідчого, який вів справу, вбивати їх не хотіли. Грабіжники, мабуть, стежили за ними, обираючи момент, коли шосе буде порожнім, щоб зімітувавши ДТП, заволодіти грошима. Але, напевно, щось не розрахували, удар вийшов занадто сильним, татова машина швидко злетіла з дороги, перекинулася і загорілася. Ні наводчика, ні нападників так і не знайшли, і через кілька років справу тихо закрили в архіві. Кожного разу, згадуючи той час, мама казала: – Не знаю, ким були ті люди, і знати не хочу. – Бог їм суддя. – Але те, що могли допомогти, і не зробили цього, а просто втекли, рятуючи власні шкури, я їм ніколи не пробачу.

Ховали їх в один день. Батька і дядька Толіка. Ховали в закритих трунах. Ігор стояв поруч з плачучою бабусею, бабцею з боку батька, і не розумів, що в тому оббитому темно-червоним оксамитом дерев’яному ящику лежить його батько. Може тому він ще більше місяця з надією біг до дверей на кожен дзвінок. З надією на те, що все, що сталося, це якийсь поганий сон, і зараз відкриються двері, і зайде татко, веселий, живий, трохи просякнутий запахом сигаретного диму і бензином. У тата були свої ключі, але щоразу повертаючись з відрядження, він незмінно дзвонив у двері, Ігор першим біг назустріч, а татко усміхнено діставав з сумки якийсь подарунок, кажучи, що це їм від зайчика. Брат, старший за віком, піджартовував над ним: – Звідки зайці можуть взяти подарунки? – У лісі ж магазинів немає – сміявся він. – Ех ти, малюк. Але Ігор тоді не звертав уваги, і був страшенно гордий тим, що лісові мешканці знають про нього, і ніколи не забувають.

Втім татова не повертався, і з часом хлопчик вигадав собі казку, ціле фентезі про те, що татка зовсім не загинув, а якийсь злий чарівник перетворив його на сірого кота. Кожного разу ця казка в уяві хлопчика обростала новими подробицями, так, що він іноді вже сам починав вірити в це. Зараз вже Ігор і сам не міг зрозуміти, що це було. Захисна реакція організму, чи наївна дитяча віра в дива. Але тоді ці фантазії, мабуть, допомогли йому пережити перший гострий біль втрати. Набагато пізніше вони з братом, перебираючи в пам’яті події тих давніх вже днів, ловили себе на дивному відчутті. Нібито татова душа дійсно якимось незрозумілим чином переселилася в сірого кошеня. Весь час, поки кошеня, а пізніше дорослий кіт жив з ними, вони відчували невидиму присутність батька. Наче він був десь поруч, тільки невидимий їм. Але тоді, в дитинстві вони не ділилися цим ні з ким, навіть один з одним. Кошеня назвали Бутч, на честь одного з героїв диснеївських мультфільмів, які тоді кожної неділі показували по телевізору.

Ігор з братом, та і мама також сильно полюбили кота. Він без перебільшення став талісманом, оберегом їхньої родини. Проводжав і зустрічав їх з братом зі школи, потім з інституту, маму з роботи. Коли хтось захворів, Бутч був поруч, заспокійливо мружився, ліг на хворе місце, намагаючись зігріти. І не відходив, поки його людина не одужувала. Кіт прожив довге життя в їхній родині. Але, час нещадний, і одного разу літнім недільним вечором він тихо пішов. На той час старший брат уже одружився і жив окремо. Дізнавшись про смерть багаторічного улюбленця, він одразу ж приїхав. В останню путь кота проводжали всією родиною. А як інакше? Він був живою пам’яттю про загиблого батька. Батько запам’ятався їм назавжди саме таким, як у той, останній день. Веселим, трохи поспішаючим, з кошеням на руках. Ігор не був впевнений, але, схоже, що і мати відчувала щось подібне, тому що на пам’ятнику крім фотографії батька на весь зріст, на зворотному боці художник за її проханням зобразив пустинну дорогу і машину на ній, що мчиться назустріч заходячому сонцю. Поховали кота на виїзді з міста в молодому тоді сосновому лісі. Хоча з того дня минуло вже не один рік, і від могилки залишився лише ледь видимий горбик, Ігор добре пам’ятав місце, і кожного разу, проїжджаючи мимо, незмінно звертав туди, щоб постояти кілька хвилин, віддаючи данину пам’яті багаторічному улюбленцю.

Що там казати, без сумніву члену родини, з його смертю скінчилася ціла епоха його життя. Епоха дитинства і юності. Ще раз кинувши погляд на фотографію і сумно усміхнувшись навіяним спогадам, Ігор взяв зі столу ноутбук, витер тильною стороною долоні зволожені очі і вийшов з кабінету. Дома Ігоря вже чекали. Всі були в зборі. Приїхала мама, брат з родиною, кілька близьких друзів. Коли всі зібралися у великій кімнаті, брат з племінниками урочисто внесли коробку і вручили йому. Всі заплескали в долоні, а племінники хитро усміхаючись попросили вгадати, що там.

Домашні і друзі знали про захоплення Ігоря комп’ютерними іграми, і він, думаючи про це, почав перераховувати. – Крутий джойстик, кермо для гонок? – Вгадав? Племінники, сміючись, негативно покрутили головами і відкрили коробку. Ігор глянув, і буквально рухнув на заздалегідь підсунений кимось стілець. Спогади дитинства знову потоком понеслися в голові, а непрошені сльози самі покотилися з очей. Але він і не соромився їх. У коробці сиділо кошеня, точно таке ж, як те, яке колись подарував йому батько. Сіре, пухнасте, з білими шкарпетками на лапках. Спогади накрили його хвилею. Батько, Бутч… Тоді, в дитинстві Ігор годинами розмовляв з котом, довіряючи йому свої дитячі таємниці, радості й печалі. У хлопчика було стійке враження, ніби він розмовляє з живим батьком. Принаймні, він його чув.

У цьому Ігор був у таємниці впевнений і потім, навіть ставши вже дорослим. А кіт дивився на нього свідомим, майже людським поглядом і тихенько, заспокійливо муркотів.

Тепер вже його донька-підліток, прийшовши зі школи, у першу чергу йде на кухню, звідки через хвилину доноситься її незадоволений голос. – Чому у Бутчика мисочки порожні?! – Кись-кось, малий. – Йди сюди, малюк, зараз я тебе нагодую. А котейко, буквально недавно з’їв свою порцію корму, запивши його свіженьким молочком, хитро на нього, Ігоря, дивлячись, швидко семенить на кухню на поклик маленької господарки.