Мамо, що ти накоїла? — донька майже кричала в слухавку. — Яка, до біса, собака з притулку?

— Мамо, що ти наробила? — донька майже кричала в слухавку. — Який, до біса, собака з притулку?! Та ще й старий й хворий. Та ти сама нездорова на голову! Хіба не можна було зайнятися танцями?

Ніна Сергіївна стояла біля вікна. Вона спостерігала, як повільно на місто опускається біла імла. Сніжинки крутилися в хороводі, укладаючись на дахи, сідаючи на гілки дерев, ламаючи свої тонкі промінці під ногами пізніх перехожих. Останнім часом стояння біля вікна увійшло в звичку. Раніше вона чекала з роботи чоловіка, який приходив пізно, втомлений, з охриплим голосом. На кухні горіло м’яке світло, на столі вечеря, та розмови за чашкою чаю…

Поступово теми для розмови вичерпалися, чоловік почав приходити ще пізніше. Він став уникати погляду, відповідати на питання дружини скупими фразами. А одного разу…
— Ніно, я давно хочу тобі сказати… я зустрів іншу жінку. Ми любимо одне одного, і я ініціюю розлучення.
— Як? Розлучення… а я, Олеже, що буде зі мною? — Ніна раптом відчула пронизливий біль під лопаткою.
— Ніно, ми ж дорослі люди. Діти виросли, живуть своїм життям. Ми з тобою прожили майже тридцять років. Але ми ще молоді. Подивися, нам обом трохи за п’ятдесят. Але я хочу чогось нового, свіжого!
— А я, виходить, стара і пропаща. Відслуживший свій термін спогад, — прошепотіла розгублена жінка.

— Не перебільшуй. Ти не стара… Тільки зрозумій, з нею я відчуваю себе тридцятирічним. Пробач мені, але я хочу бути щасливим, — чоловік чмокнув дружину в тім’я і пішов у ванну. Змивав з себе старий шлюб, наспівуючи веселі пісеньки, а на плечі Ніни тиснула всесвітня туга… Зрада. Що може бути гірше?

Ніна не помітила, як пролетів час – розлучення, Олег поїхав до нової обраниці. А в її житті настали сірі дні. Вона звикла жити заради дітей, заради чоловіка. Їхні проблеми були її проблемами, їхні хвороби – її хворобами, їхня радість і успіхи – її успіхами. А тепер?
Ніна годинами стояла біля вікна. Іноді дивилася в маленьке ручне дзеркальце, що дісталося їй від бабусі. У ньому вона бачила то сумне око, то сльозинку, яка губилася вже в появі зморщок, то сивий волосок на виску.

Ніна боялася дивитися в велике дзеркало.
— Мамо, ти повинна знайти собі якусь справу, — прохрипіла донька, готуючись кудись іти.
— Чим, доню? — тьмяний голос матері губився в телефонних дротах.
— Ну, не знаю. Книги там, танці «Кому за…», виставки.
— Так-так, кому за … Мені вже за…
— Ой, мамо, вибач, мені ніколи.
На диво, син Льоня поставився до смутку матері з більшим розумінням:
— Мам, мені дуже шкода, що так сталося. Знаєш, ми з Ірою хочемо до тебе приїхати, може, на Новий рік. Познайомитеся. Тобі буде радісніше з нами.
Ніна обожнювала дітей, але дивувалась, наскільки вони різні…
*****
Якось увечері, глянувши соцмережі, Ніна натрапила на оголошення:
«День відкритих дверей у притулку для собак. Приходьте, приводьте дітей, знайомих і рідних. Наші улюбленці будуть дуже раді познайомитися з кожним новим гостем! Ми чекаємо вас за адресою…»
Далі було зазначено, що якщо хтось хоче допомогти притулку, ось список необхідного. Ніна прочитала раз, вдруге.
— Ковдри, пледи, стару постільну білизну, рушники. Якраз треба розібрати всі ці завали. Думаю, в мене є, що їм віддати, — міркувала вночі Ніна.
Стоячи біля вікна, вона прокручувала в голові список необхідного, що ще вона може купити з невеликою зарплатою.
Через десять днів вона стояла біля воріт притулку. Ніна приїхала з подарунками. Таксист допоміг вивантажити нескінченні важкі сумки з ковдрами та ганчірками. Витягнув згорнений витертий килим та згорток з килимками.
Волонтери притулку допомагали гостям носити тюки з білизною, мішки з кормом, сумки з подарунками для собак. Потім гостей розібрали волонтери, поділивши їх на групи. Проводили вздовж вольєрів, розповідаючи історію кожного жителя цих сумних кліток…
Ніна повернулася додому втомленою. Вона не відчувала під собою ніг.
— Так, душ, вечеря, диван. Подумаю про все потім, — сказала собі жінка.
Але «потім» не вдалося. У голові так і крутилися картинки — люди, клітки, собаки.
І їхні очі…
Такі очі Ніна бачила у своєму маленькому дзеркальці. Очі, наповнені сумом і неверієм у щастя.
Особливо її вразила одна собачка, стара, сива. Вона була дуже сумна. Лежала тихенько в кутку і ні на кого не реагувала.
— Це Леді. Японський хін. Господиня покинула її в досить поважному віці. Леді теж вже старушка, їй аж дванадцять років. Кажуть, при гарному догляді вони живуть і до п’ятнадцяти. Але Леді старенька, хвора і сумна собачка. Таких, на жаль, ніхто не забирає додому, — волонтер зітхнув і повів гостей далі.
Ніна затрималася біля Леді. Та на неї не реагувала. Лежала на старій ковдричці, немов штучна собачка, немов стара брудна іграшка…
Всю тиждень на роботі Ніна згадувала про сумну собачку. У самій жінці раптом прокинулося натхнення, і вона проявляла активність на роботі.
— Адже Леді — це моє відображення. Тільки я ще не така стара. Але самотня. Діти роз’їхалися, чоловік переступив через мене, як я килимок на асфальті. А я не килимок! Ні, я не килимок!
Ніна вийшла з кабінету і набрала номер притулку.
— Доброго дня! Я була у вас на дні відкритих дверей. Ви мені багато розказували про Леді, стару собачку. Пам’ятаєте? — з надією запитала жінка.
— Так-так, звісно, пам’ятаю. Ви єдина, хто затримався біля її клітки.
— Скажіть, будь ласка, чи можна її провідати?
— Леді? Неймовірно! Звісно, приїжджайте! Можете на найближчі вихідні, — волонтер обговорила час візиту і відключилася.
Того вечора Ніна знову стояла біля вікна. Але цього разу вона не сумувала, згадуючи минуле життя. Вона спостерігала, як на подвір’ї гуляє чоловік з великою собакою.
Пес бігав колами по безлюдному нічному подвір’ї. Ганявся за м’ячем, раз за разом приносячи його хазяїну. А той ласкаво махав головою собачки.
Наближалися вихідні.
— Леді, привіт! — Ніна присіла навпочіпки біля собаки. Але та у відповідь не ворухнулася.
Ніна сіла прямо на підлогу. Вона була в старих джинсах, які взяла з собою, щоб переодягтися в притулку.
Не підходячи близько до собачки, Ніна почала говорити…
Вона розповідала про себе, про своїх дітей. Про те, що вона одна в трикімнатній квартирі, яку тепер немає з ким розділити.
Так минула година. Ніна трохи наблизилася до ковдри, на якій лежала Леді. Потроху наблизила до неї руку. Доторкнулася до голови. Ледве погладила її.
Собачка зітхнула.
Ніна, осмілівши, почала гладити собачку розміреними повільними рухами. Леді, подумавши, стала підставляти під руку голову. Так з’явився контакт.
Виходячи, Ніна спіймала на собі уважний погляд карих очей. Собачка дивилася на неї, ніби хотіла зрозуміти, чи це була разова зустріч чи…?
— Почекай мене, я швидко, — шепнула жінка собачці, закрила клітку і поспішила до волонтера.
— Ну що, поспілкувалися? — з усмішкою дівчина дивилася на Ніну.
— Я.. я хочу її забрати… — від хвилювання у Ніни збило дихання.
— Прямо так одразу?
— Так, вона відгукнулася. Ви кажете, що у таких старушок майже немає шансів. Я хочу дати їй цей шанс.
— Ніна, я вас хочу попередити. Леді, вона хвора собачка, їй знадобиться догляд, якщо ви захочете продовжити її життя. А це час, сили і гроші.
— Я розумію. Я виростила двох чудових дітей. І думаю, що зможу справитися. Давайте дамо їй цей шанс, — Ніна була переконливою.
— Добре. Я підготую договір. І ще — ми ненав’язливо відслідковуємо долю наших вихованців. Розумієте, люди різні…
— Звичайно. Все що ви скажете. Фотографії, відеодзвінки, про всі візити до лікарів я вам повідомлятиму.
Через пару годин Ніна увійшла в квартиру, тримаючи на руках загорнуту в рушник собачку. Вона опустила її на підлогу.
— Ну ось, Леді. Це твій новий дім. Давай вчимося разом, як нам тепер жити.
Ніна взяла кілька днів за рахунок відпустки і щільно зайнялася собакою. Ветеринари, обстеження, грумер, стрижка кігтів, видалення хворих зубів…
Леді виявилася дуже вихованою собачкою. Ніна для неї постелила пелюшки, щоб у разі потреби Леді могла зробити свої справи.
Виходити на вулицю Ніна старалася рано вранці і пізно ввечері, максимально скоротивши зустрічі із сусідами. Вона хотіла, щоб Леді звикла до нових умов, і щоб ніщо її не налякало.
*****
— Мамо, що ти наробила? Чи ти здорова? — донька майже кричала в слухавку.
— Здорова. Дякую, що тебе це хвилює.
— Мамо, який, до біса, собака з притулку?! Та ще й старий і хворий. Та ти сама нездорова на голову! Хіба не можна було зайнятися танцями?
— Доню, твоя мама — молода жінка. Мені всього п’ятдесят три роки. Я здорова, красива, самостійна. І не цього я тебе вчила! — відпарирувала Ніна.
— Але, мамо…
— Давай без всяких «але»… У тебе своє життя, твій брат Олексій теж далеко. Батько — так взагалі змінив мене на майже школярку. Будь добра, навчися поважати і приймати мої рішення.
Ніна вимкнула телефон, видихнула і пішла на кухню. Їй захотілося кави.
— Мам, ну ти молодець! Я б навіть не здогадався! Ти просто молодець! Собака з притулку — це достойно поваги. А вистачить терпіння? — син підтримав, але його здивуванню не було меж.
— Льоню, вас же я виростила. Змогла якось, — засміялася Ніна. — Зможу. У притулку обіцяли допомогти, якщо знадобиться.
Ніна не сказала ні сину, ні доньці, що під час нічних прогулянок з Леді вона познайомилася з тим самим чоловіком, який гуляє з великою собакою.
Що звуть його Дмитро. Він у розлученні, дружина поїхала в нове життя в новій країні з новим чоловіком. А у нього з’явилася собака…
І здогадайтеся, звідки?
Так, так, Дмитро зустрів свого Абрека в притулку. Абрека туди забрали з відлову. Здоровий породистий пес бігав у паніці по місту, коли його зловили.
Пошуки старих господарів, незважаючи на клеймо, не увінчалися успіхом. І Дмитро став жити з Абреком, звикаючи до нових обставин…
*****
— Мам, ми з Ірою приїдемо до тебе, можна? Я хочу вас познайомити швидше. Вона така класна. Шалена, як ти!
Ніна сміялася над словами сина.
— Приїжджайте, любі. Ми вас чекаємо.
А тридцять першого числа, коли в двері подзвонили, насторожилися відразу дві собаки – Дмитро з Абреком прийшли до Ніни та Леді в гості.
Син, побачивши таку компанію, зрадів:
— Мам, я не буду чекати ночі, я тобі скажу одразу. Ось моя Іра. Я її люблю, ти скоро станеш бабусею.
І ще – ми хочемо взяти собаку з притулку. Але для початку, мабуть, маленьку. Все ж дитина скоро народиться…
Цієї ночі в місті не було сумних вікон – вітання, музика, сміх наповнили місто і весь світ радістю.
І навіть у притулках не знайшли ще свою сім’ю собаки і коти наповнювалися особливим почуттям – очікуванням щастя.
Тож будемо ми всі щасливі!
І вам, мої дорогі друзі, великий привіт і вітання від мого славного хлопця Філа. Сподіваюся, він вже не пам’ятає, як жив у притулку.
Адже він насолоджується щастям і купається в нашій любові!
Бажаю вам щастя!