Ціна всього: самотність, як у пса

Все має свою ціну! Тепер я самотній, як вовк…

Пише вам самотній чоловік, який переступив сімдесятий рубіж. Хочу розповісти свою історію — може, стане попередженням для інших.

Живу я у великому провінційному місті, та навколо — лише чужі обличчя. Старі стіни моєї хати вже давно здаються чужими, а вулиці, де колись ходив упевнено, тепер наче пусті й холодні. Ніхто мене не чекає, ніхто не питає. Така вже плата за минуле…

Дивлюсь у дзеркало — не впізнаю себе. Обличчя змарніле, волосся біле, плечі згорблені, а очі втратили блиск. Де той чоловік, що жив на повну, закохувався, гуляв на бенкетах і пишався красою життя? Де той самовпевнений красунчик, що вважав світ своєю власністю? Натомість — лише втомлений старий, який нікому не потрібен…

**Гріхи минулого**
Колись я був справжнім жінкодієм, улюбленцем долі. Закохував у гарних жінок, легко закохував їх, а потім так само легко забував. «Життя одне — треба брати від нього все!» — твердив собі. І тоді це здавалось правдою.

Була в мене дружина, Катерина — добра й терпляча жінка. Вона витримала зі мною п’ятнадцять років шлюбу, хоч я не давав їй спокою. Пропадав уночі, повертався п’яним, а часом приводив додому якихось випадкових дівчат. Катерина мовчала, терпіла, сподівалась — от, змінюся.

Та я й не думав зупинятись. Гадав — вона нікуди не подінеться, бо створена терпіти. Хіба ж вона покине? Я ж чарівний, веселий, грошей повно! Та одного дня вона поставила вибір: або змінююся, або вона йде. Я лише усміхнувся: «Та куди ти підеш, дурненька?»

Виявилось, вона знала. Одного ранку зібрала речі, забрала дітей і виїхала на інший край України. Без скандалів, без сліз. Просто пішла — назавжди.

Спершу я не переймався. Жив, як раніше, лише інколи згадуючи про родину. Аліменти платив нерегулярно, та й вони не нагадували. Одного разу вирішив зробити їм сюрприз на Різдво — відіслав подарунки. Через тиждень посилка повернулася…

Я знизував плечима: «Та ну, ще повернуться». Але роки йшли, а телефон мовчав.

**Самотня старість — страшний суд**
Я не думав про старість. Поки був молодим, здавалось — так триватиме вічно. Не любив стабільної роботи, обирав гулянки. Кидав одну справу, брався за іншу — лише б не сидіти на місці. Сміявся з тих, хто збирав гроші, будував хати, дбав про майбутнє.

Та тепер моє «вільне» життя обернулось крихітною пенсією, якої ледь вистачає на ліки. Теплу їжу не куштував уже роки. Інколи засинаю голодним — та й скаржитись нікому.

Недавно на вулиці зустрів старого знайомого. Він постарів, а виглядав доглянутим, спокійним. В нього була родина, діти, хата. Він похлопав мене по плечу:

— Миколо, ти був королем, а ким став?..

Я не знайшов слів. У горлі став ком. Все, що лишилось, — спогади й каяття. Не хочу жалю. Те, що сталося, — моя провина.

Коли інші будували родини — я пив у барах з підлими друзяками.

Коли інші збирали гроші — я витрачав їх на коханок.

Коли інші думали про завтра — я мріяв про нічні розваги.

А тепер, коли потрібні діти — не смію їм подзвонити. Може, вже є онуки, та помру, так і не побачивши їхніх облич.

**Запізніла порада тим, хто ще може все змінити**
Не повторюйте моїх помилок. Не вважайте, що молодість безмежна. Не думайте, що родина — це щось назавжди. Любіть близьких, бережіть їх.

Бо одного дня можете опинитись у порожній хаті, де навіть луна не відгукнеться на ваше «Привіт»…