ТАНЕЦ С СУКНЕЮ

ТАНЕЦ З СУКНЕЮ

— Дівчино, у вас щось трапилося?

Біля Соломії стояв літній чоловік. Начебто зійшов із сторінок старих романів, які вона так любила. Вона й раніше бачила його тут. Часто гуляв парком. Завжди у довгому чорному пальті, капелюсі й з витонченою тростиною. Нагадував графа з тієї книжки, яку вона нещодавно читала. Там теж був граф — чорний, як ніч, і мстився всім по справедливості.

— Ні, у мене все добре.

Вона шмигнула носом, і чоловік одразу простягнув їй хустинку. Соломія вагалася секунду, але взяла й голосно висморкалася. Він мимоволі усміхнувся, а вона знову подивилася на нього.
— Я попраю й поверну вам.
Він засміявся.

— Не треба, у мене цього добра вистачає. А як ви дивитеся на те, щоб з’їсти по морозиву?
Вона навіть не знала, що відповісти, але прошепотіла:
— Дякую, але в мене нема грошей. Можете, наступного разу…
— Ярослав Степанович.

Чоловік легенько підняв капелюха.

— Соломія.
Їй піднімати було нічого, тож вона підвелася. Ярослав Степанович одразу подав їй руку.
— Коли поряд із дівчиною, жінкою чи навіть дитиною стоїть чоловік — неважливо, скільки йому років, — то про те, щоб вона платила за морозиво, й мови бути не може.

Соломія слухала, мов зачарована. Ці слова були ніби з іншого світу. До якого вона не звикла.
Сьогодні Мар’яна, її однокласниця, знову зробила її посміховиськом. Все почалося на обідній перерві. Коли клас піш у їдальню, Соломія, як завжди, влаштувалася з книжкою на підвіконні. У їдальню вона не ходила — грошей не було.

— Коваленко!
Соломія підвела голову. Перед нею стояла Мар’яна, а поруч — Андрій, хлопець, у якого вона була закохана з п’ятого класу.
— Що?
— Я там котлету не доїла, можеш піти забрати.

Навколо вже збиралися однокласники.
— Дякую, мені не треба.
— Та чого не треба?.. Чи ти й слова такого не знаєш — «котлета»?

Усі засміялися. Соломія зістрибнула з підвіконня так невдало, що джинси, яким було вже років п’ять, одразу тріснули на коліні.
Сміх розіралося настільки, що аж стіни здригалися. Вона не пішла на урок, схопила портфель і втекла. В цьому парку вона завжди ховалася — і коли в школі ставало нестерпно, і коли батьки знову запрошували до хати гостей з перегаром. Тут вона читала, і саме тоді її помітив Ярослав Степанович. Спочатку здивувався — зараз побачити дівчину з книгою було рідкістю. А потім примітив, що вона одягнена бідно, худа, майже прозора.

Вони сіли за столик у кав’ярні.
— Соломіє, я сьогодні забув пообідати. Не вважатимете за нав’язливість, якщо попрошу вас скласти мені компанію?
Вона посміхнулася. Цей чоловік говорив так, наче вони опинилися у минулому столітті.
Звісно, погодилася. Сьогодні, окрім порожньої чашки чаю зранку, вона ще нічого не їла.

— Розкажіть, що засмутило таку чудову молоду пані?
— Нічого серйозного, просто дрібні неприємності в школі.
— Дозвольте запитати, у якому ви класі?
— У 11-му. Через два місяці — вільна пташка.
— Куди будете вступати?
— Поки не знаю… Куди пройду на бюджет. Але завжди мріяла стати лікарем. Хоча, мабуть, це так і залишиться мрією.

— Чому?
— Щоб стати справжнім лікарем, потрібно багато часу, а мені треба працювати. Тому, скоріш за все, піду на медсестру.
— Дивна у вас логіка. Хочете бути лікарем, а станете медсестрою. У вас проблеми з навчанням?
— Ні, вчуся добре. Просто…

Соломія завагалася.
— Мої батьки… Їм потрібна моя допомога.

Ярослав Степанович зрозумів, що дівчина не хоче говорити про сім’ю. Саме тоді принесли замовлення. Він помітив, як вона їсть — намагалася не поспішати, але їжу майже не жувала.
Потім вони ще трохи погуляли, поговорили про книги.
— Знаєте, Соломіє, у мене є книга, яка вам точно сподобається. Завтра принесу її сюди, о цій же порі. Обов’язково приходьте.

Вона прийшла. У бібліотеці вже не залишилося книжок, які б вона не читала. Романів було небагато, тож деякі перечитувала по кілька разів.
Дружба з Ярославом Степановичем міцнішала. Вони сперечалися про героїв, і незамітно для себе дівчина отримувала від нього підтримку. Він жив у гарному будинку з дорогими квартирами. Один — дітей не було, а дружина давно померла.

Якось вона так захопилася читанням у парку, що не помітила, як стемніло. Треба було бігти додому — мати почне кричати, що вечеря не готова. Хоча що там готувати? Лише макарони, зварені та смажені на олії.

Увійшовши до хати, де завжди смерділо перегаром, вона одразу побачила матір. Та дивилася на неї не тверезим поглядом.
— Ну, і де ти шастала?
Соломія спробувала обійти, але отримала такий ляпасаСоломія схопила свою стару торбинку і вибігла на вулицю, де її вже чекав Ярослав Степанович, який, побачивши її сльози, мовчки простягнув руку.