«Я не медсестра! Як чоловік намагався перекласти догляд за матір’ю на мене»

Того березневого дня Олену трусило від самого ранку. Не від холоду — від люті. Вона стояла біля дзеркала, одягала сина й намагалася стримати дратівливість. Сьогодні — восьме березня. Жіночий день, який міг би пройти хоча б трохи спокійно, але їй знову доведеться їхати до свекрухи. А це означає — натягнута посмішка, їдкі зауваження, претензії й вічне почуття провини, яке та вміла викликати майстерно.

— Олено, знову з кислою мину? — буркотів Микола, надягаючи куртку. — Тільки не кажи, що не хочеш їхати.

— А ти справді не здогадуєшся чому? — скрізь зуби кинула вона. — Знову чіплятиметься, докорятиме, розповідатиме, як я неправильно виховую Богдана, навіть не поцікавиться, як я почуваюся. Хоч би раз згадала, що я працюю з ранку до ночі, а вся турбота про дім — на мені.

— Та ти ж з дому не виходиш, — хмикнув він.

— А ти думаєш, працювати віддалено — це значить лежати на дивані? Чи у нас світло, їжа й одяг самі з неба падають?

Микола образився. Він не звик, щоб Олена нагадувала йому про гроші. Хоча правда була на її боці: її заробіток дизайнерки на фрілансі втричі перевищував його охоронця на складі.

— Може, ти сам поїдеш? — спробувала вона ще раз.

— Сьогодні свято, Олено. Восьме березня. Ти ж не можеш просто проігнорувати мою матір.

Через дві години вони вже сиділи в однокімнатній хрущовці Надії Іванівни на Троєщині. В кутку, на розкладному кріслі, гортала журнал Мар’яна — двадцятирічна небога Миколи, сирота, яку свекруха взяла до себе п’ять років тому після загибелі батьків. Олена й Мар’яна ніколи не знаходили спільної мови. І Олена не могла не помічати, що свекруха явно віддає перевагу дівчині, а не власному онукові.

— Ми тут з тітками порадилися, — сказала Надія Іванівна за святковим столом. — Квартиру свою я перепишу на Мар’янку. У вас-то житло є, а їй — починати життя.

Через пару днів папери оформили. Але з умовою, що Мар’яна заселиться лише після смерті бабусі. Доля, як то буває, вирішила інакше — через три тижні Надія Іванівна перенесла важкий інсульт. Жінка вижила, але вже не могла обходитися без сторонньої допомоги.

— Ми мусимо переїхати до мами, — категорично заявив Микола. — Вона сама не впорається.

Олена проковтнула грудочку роздратування. Вони справді переїхали. Тільки турбота про свекруху — годування, миття, прибирання, зміна постільної білизни — лягла на неї саму. Микола йшов на роботу, Мар’яна — на навчання й до хлопця. А Олена і працювала, і тягнула на собі весь дім, а тепер ще й сиділкою стала.

— Миколо, може, Мар’яна допомагатиме? Адже квартира тепер її, — не витримала вона одного вечора.

— Вона студентка, у неї стосунки. Не сюди ж його приводити. Та й взагалі — ти ж удома сидиш.

— Удома. Працюю. І все тягну сама.

— Тобі набридло, так? — усміхнувся він. — Моя мати — і тобі доглядати. Та ж не кинеш її?

— Це твоя мати. А мені — свекруха. Я не зобов’язана. Ти б за моєю матір’ю точно не доглядав. Тож найми сиділку.

— Ти їй заплатиш?

— З її пенсії. Або зі своєї зарплати.

— А тоді ти мені нащо? — сказав він холодно. — Іди, подивись, як вона там.

І осінь тієї ночі Олена лежала, втупившись у стелю. Думки образливо кружляли в голові. Він просто використовує її. І як жінку, і як робітницю, і як сиділку. Мар’яна — спадкоємиця — навіть не з’являється. А вона ламає себе кожен день.

Вранці, поки Микола пішов на роботу, Олена зібрала речі. Взяла сина за руку й повернулася до їхньої власної квартири. Телефон вимкнула. І лише одне коротке повідомлення надіслала: *”Мені набридло бути всім одразу. Удачі.”*

Вечером Микола приїхав, розлючений.

— Або повертаєшся, або подаю на розлучення! — сичав він, блищачи сірими очима.

— Як скажеш, — спокійно відповіла Олена. — Тільки тепер я сама подам. Я не зобов’язана жертвувати собою заради чужої квартири й людини, яка жодного разу не сказала «дякую».

— Дивись, щоб потім не пошкодувала!

— О, ні. Я вже пошкодувала. �ンパгтерпіла так довго. А тепер — свобода. Дякую тобі лише за Богдана.

Через місяць шлюб розірвали за взаємною згодою. Микола не просив вибачення. Олена більше не дзвонила.

А через півроку їй розповіли, що Надія Іванівна померла. І Мар’яна — та сама улюблена онука, заради якої все й робилося — виставила дядька за двері, як непотрібний мебіль.

Життя розставило все на свої місця. І Олена анітрохи не шкодувала, що вчасно пішла.