Живу в домі свекрухи: чи заслужили ми на більшу кімнату?

У свекруховому домі не випадає багато вимагати, та чи не могла б вона поступитися нам більшою кімнатою?

Як і багато молодих, після весілля ми зіткнулися з житловим питанням. Спочатку орендували помешкання у Львові, але за півроку зрозуміли, що це надто тяжко для нашого бюджету, тому перебралися до батьків чоловіка в Чернівцях.

У них двокімнатна хрущовка: одна кімната — десять квадратів, інша — дев’ятнадцять. Нам відвели меншу, де колись жив мій чоловік. Спочатку нас це влаштовувало — хоч було де спати.

Та половину шафи в нашій кімнаті займали речі свекрухи. Вона часто заходила по них або надранку, або пізно ввечері, що було незручно.

Коли я дізналася, що чекаю дитину, задумалася: у нашій кімнаті ледве вміститься дитяче ліжечко, а вже про столик для перепелювання й інше й мови не йде.

Попросила чоловіка поговорити з батьками про обмін, але він лише знизав плечима:

— Вони не погодяться. І так добре, що прихистили.

Тоді я сама наважилася заговорити зі свекрухою. На жаль, вона мою прохання сприйняла прохолодно. Її головний аргумент:

— А де ми гостей прийматимемо?

Гості у них бувають рідко, але для неї це було важливо. Свекор додав:

— Мені на балкон виходити курити. Невже щоразу через вашу кімнату товктися?

Щоби остаточно закрити питання, вони зробили ремонт у своїй кімнаті й купили нову меблі, ніби говорячи: «Тут нічого не зміниться».

Ми опинилися у глухому куті: ані зняти помешкання, ані взяти іпотеку зараз не виходить. Я пояснювала свекрусі, що це тимчасово, доки не зберемо на власне житло, але вона стояла на своєму.

Тепер її слова про те, як вони чекають онука, здаються мені порожніми. Якби дійсно дбали про майбутнього внука, поступилися б кімнатою, а не обмежувалися лише балачками.