ЗPAЗOK ДЛЯ HAСЛIДУВAHНЯ

Людмила дивилася на свекруху й думала: «Ну й треба ж бути такою слухняною, щоб чоботи з чоловіка знімати! Мало того, що він п’яний – ані в зуб ногою, а тут ще й пальці ніг перебирає, приговорюючи: “Слава Богу, теплі ніжки, не замерзли. А шкарпетки-то вовняні, щільні, сама в’язала.”»

Невістчиному подиву не було меж. Свекруха підвела з дивана свого чоловіка, взяла під руку, міцно притиснула до себе й поволі повела до ліжка. Вкрила його, як дитину, поставила на табурет кухоль квасу й пішла, щаслива, чаю напитися. Людмила вже збиралась їй підсварити:

— А де ж крики, кидання чобіт, підзатильники?

Але замість цього побачила задоволене обличчя свекрухи й почула, як та свого чоловіка не стільки виправдовувала, скільки розуміла:

— Давно не пив, мабуть, зустрів когось із друзів. Хай відпочине трохи, а то ж постійно робота. Звичайно, трохи перебрав – печінка вже не та. Та нічого, потім на постному посидить, підлікуємося…

Невістка вже рік як вийшла заміж за їхнього сина й встигла помітити, що свекруха перед своїм чоловіком завжди м’яка, ніколи не підвищить голосу, усе пояснить, розжує – хоч у результаті зробить так, як сама вважає за потрібне. А якщо свекор занедужає — то вона бігає перед ним навшпиньках.

Якось невістка запитала, чому так. Свекруха відповіла:

— Себе, як захворієш, лікувати легко. А от чоловіка… Тут окрім хвороби треба ще й його капризи подолати, його небажання пити ліки, його гнів на себе, що захворів саме тоді, коли справи по горло.

Людмила спостерігала за свекрухою й мотала на вус – а той у неї вже став, як у запорізького козака! От, скажімо, сідають обідати. Її чоловік тільки голосно хльосне гарячий борщ – вона вже й ложку поклала, очі скоса, дивиться. Він одразу зрозуміє та й починає їсти обережно, аж підсідаючи. А свекруха скаже своєму:

— Не квапся, дитину тобі годувати, а корову доїти.

На голосне причмокування відповість: «Слава Богу, смачно, раз біжиш, щоб не відібрали.» Свекор зрозуміє натяк – і їстиме тихо, по-людськи.

Якось до свекра прийшли друзі. Свекруха миттю накрила на стіл і спокійно пішла по своїх справах. Чоловіки сиділи, інколи пролітало дужке слово, але в цілому поводилися пристойно. Людмила вже й занепокоїлась:

— Чи не час їм розходитися? Може, вже й честь знати?

На що свекруха відповіла:

— Це їм вирішувати. Двері розпорскують, коли гості приходять, а коли йдуть – то не на двері показують, а на стіл, щоб випили на посошок. Вони раз на рік зібрались удома, не під забором, не в гаражі – хай посидять. Іди запитай, чи всього достатньо.

Справді, мужики пішли задоволені, а свекор – ще й вдячний дружині. Обійняв, поцілував…

Коли ж її власний чоловік запізнювався з роботи, Людмила вже й виразом обличчя показувала, що нервуює. Свекруха заспокоювала:

— Не думай про погане. Заробляти гроші – справа нелегка. Може, начальство затримало. А якщо й справді те, про що ти думаєш, то час тут ні до чого – він може й вчасно приходити, а бути при цьому чужим.

І справді: чоловікові запропонували підробіток. Прийшов додому – а там не сердита дружина, а лагідна й уважна. Він і вимовив:

— А я вже думав – от і дістанеться мені…

Людмила задумалась: як же вона поводиться, якщо чоловік, вклавши зусилля, щоб заробити зайву гривню, боїться повертатись додому?

Якось свекруха прийшла з двору втомлена, але задоволена. На питання невістки відповіла:

— Ох, допомагала чоловікові – один тягає! Перекриваємо пташник.

Людмила скривилась:

— Це ж не жіноча робота – дошки носити! Нехай син допомагає.

Свекруха анітрохи не образилась, усміхнулась:

— У господарстві треба один одному підмогати. Разом і робота спориться. У добрій родині – чотири руки, чотири ноги й один язик. А в погаЛюдмила зрозуміла, що справжня сила родини — не у боротьбі за владу, а в умінні підтримувати один одного з теплом і посмішкою.