Історія повторюється: бабуся пішла, мама пішла — і дідусь лишився з онукою

Історія, що повторилася: мати пішла, дочка пішла — а дідусь залишився з онукою

Соломія завжди вміла обирати. Навколо неї крутилися заможні, статусні, успішні чоловіки. Та на подив усіх родичів і подруг, вона обратила звичайного хлопця з Чернігова — Богдана. Не красеня, не кар’єрист, не бізнесмен. Просто щирий, добрий, уважний. Такий, що дивиться у вічі і тримає за руку, коли важко. Вони прожили разом лише кілька місяців, коли розписалися, а ще через пару — народилася маленька Марійка. І тоді почалося справжнє випробування.

Соломія категорично не хотіла втрачати кар’єру. У її відділі обіцяли підвищення, вона сяяла на нарадах, їздила у відрядження і писала звіти по ночах. Богдана ж якраз звільнили — компанія скоротила штат, і його прізвище опинилося у списку без пояснень. Ось тоді Соломія і запропонувала: «Ти будеш у декреті. Ти краще впораєшся». І він погодився, без зауважень. Спочатку заради неї, потім — заради доньки.

Жили вони далеко від батьків, допомоги чекати було нізвідки. Богдан, як старший син у багатодітній родині, знав, що таке турбота про молодших. Він з головою поринув у пелюшки, соски, каші, безсонні ночі та візити до дитячих лікарень. З часом так втягнувся, що став своїм серед матусь у дворі. Обговорював прорізування зубів, щеплення та методи засипляння, як справжній фахівець.

А Соломія жила на валізах. Конференції, звіти, корпоративи, вечері з партнерами. Вона поверталася додому на два дні, а потім знову їхала. Богдан терпів. Але одного разу попросив: «Я теж хочу працювати. Давай візьмемо няню». Вона відмахнулася:

— Марійка до тебе прив’язана. Жодна няня не впорається так, як ти. Посиди ще, добре?

Він знову погодився. Але незабаром вона повернулася з відрядження й, не знявши пальто, заявила:

— Я закохалася в іншого. Він не любить дітей. Тому Марійка залишиться з тобою. Я за речами.

— Що?! Як це — просто їдеш?

— Я більше тебе не кохаю, Бодю. Вибач. Але ти впораєшся.

І пішла. Без сліз, без пояснень. Ніби викреслила родину зі свого життя. Богдан залишився один. З маленькою донечкою, без роботи, без підтримки. Але він не здавався. Пішов на підробітки, влаштував Марійку у садочок, крутився як міг. А Соломія з’являлася лише на дні народження — з подарунком і посмішкою на п’ятнадцять хвилин.

Донька росла гарною, розумною й дуже вразливою. У школі вона старалася з усіх сил, а вдома обіймала батька, який замінив їй обох батьків. До матері ставилася холодно. А коли та приїжджала, говорила прямо:

— Можеш не заходити. Ми з татом тебе не чекали. Нам і без тебе добре.

Марійка вступила до університету, познайомила батька з хлопцем. Молоді незабаром одружилися та з’їхали. Богдан залишився один, але не сумував — у нього склалася тепла дружба із сусідкою Галиною. Вона допомагала по господарству, приносила пироги і слухала його розповіді.

Та щастя знову не затрималося довго. Чоловік Марійки кинув її з немовлям на руках. І вона, зламана та втомлена, повернулася до батька.

— Тату, можна ми в тебе поживемо? Мені треба подумати…

Богдан не відмовив. Він допомагав з онукою, носив на руках, співав колискові. А Марійка… знову закрутила роман. Тільки тепер — з іншим. І онучку знову залишила батькові. Як колись це зробила Соломія.

Історія повторилася. Але Богдан вже не дивувався. Він просто обійняв малу, зробив їй кашу й сів поруч. А Галина, його добра сусідка, поставила чайник і сказала:

— Ну що, дідусю, почнемо все спочатку?

І він усміхнувся. Бо, попри зраду двох найдорожчих жінок, у цьому домі все ще жила любов.