«Запакуєте нам їжу з собою?» — незабутній візит

«А ви нам їжу із собою запакуєте?» — візит, який я не забуду ніколи

Бувають у житті такі зустрічі, після яких довго не розбереш — то жарт був чи дійсність. Ось і нещодавній візит до нас додому родини колеги мого чоловіка став саме тим моментом, що досі викликає мороз по шкірі та міцне бажання більше ніколи не запрошувати “малознайомих гарних людей” у свій дім.

Живемо ми з чоловіком у Львові. Я люблю домашній затишок, у нас невелика, але тепла квартира. Маємо одну доньку — Оленку, і цього цілком достатньо, щоб кожен день був сповнений подій. Чоловік мій товариський, працює у проектній групі, часто розповідає про колег — хто що сказав, як пожартував, хто кого підмінив. Особливо часто у цих історіях згадувався Тарас — хлопець веселий, енергійний, ніби й надійний. Допоможе, коли треба, підмінить у зміні, за колегу вступиться. Одним словом, чоловік до нього ставився з симпатією. Тому, коли одного разу він згадав, що Тарас із родиною хоче завітати до нас, я не заперечила. Хоча й здивувалася — раніше ми не спілкувалися близько.

Отож, одного вечора вони з’явилися на нашому порозі — Тарас, його дружина Галина та їхня молодша донька. Дівчинка за віком майже як наша Оленка, і я пораділа, що діти зможуть разом погратися. На початку все йшло непогано. Галина здалася мені приємною, усміхненою жінкою… поки не почала говорити. А говорила вона лише про одне: діти, діти, діти. У них троє, і, якщо вірити її словам, весь світ їм щось винен: держава має платити більше, роботодавці — давати відпустку за першої вимоги, а батьки — від ранку до ночі доглядати за онуками.

Я слухала, ківала, але всередині клекотіло. Хотілося прямо запитати: “А ви коли народжували трьох, думали, що хтось за вас усе робитиме?” У нас із чоловіком одна дитина, і ми усвідомлюємо, скільки це коштує — фінансово, емоційно, фізично. Тому й вирішили, що поки досить. А у них — троє. І винні всі, окрім них: економіка, мерія, бабусі, школа… Тільки не ті, хто приймав рішення про поповнення в родині.

Я мовчала. Бо не люблю сварки у власному домі. Тим більше діти гралися мирно, і чоловікові, здавалося, було приємно, що він влаштував цю зустріч. Я ж, як господиня, заздалегідь приготувалася — спекла курку, зробила пару салатів, гаряче, навіть домашній пиріг. Накрила стіл, зустрічала з усмішкою. Хоча сама більше слухала, ніж їла. Гості теж не дуже налягали на їжу, і я навіть подумала: може, соромляться?

Як же я помилялася…

Коли вечеря підходила до кінця і я вже подумки тішилася, що залишилося багато їжі — не доведеться завтра стояти біля плити, — Галина, спокійно ковтнувши компоту, звернулася до мене:

— А ви ж нам із собою запакуєте? Курку й салати… ми спеціально багато не їли — хотіли додому взяти. На вихідних готувати лінь.

На мить у кімнаті запанувала тиша. Я розгубилася. Не вірила, що вона це сказала вголос. Без сорому. Без жодного вступу. Без жартів. Вона справді розраховувала, що піде від нас із повними пакетами їжі!

Я ніколи нікому нічого не збирала додому — просто не прийнято у нас так. Приніс у дім — для гостей. Але щоб гість сам просив запакувати йому “на доріжку”? Та ще й з таким виглядом, ніби це зовсім природно!

Я глянула на чоловіка. Він опустив очі. Розумів, що ситуація ніякова. Я напружено посміхнулася і вимовила:

— Запакувати? Ну… у мене лотків нема, тільки в пакети…

Галина радісно закивала. Тарас тактовно мовчав. Я зібрала залишки вечері у два пакети, віддала. І весь цей час у голові дзвеніла лише одна думка: ніколи більше…

Коли вони пішли, чоловік промовив:

— Ну, мабуть, вона так звикла… Троє дітей, часу мало…

А я лише гірко посміхнулася:

— Знаєш, мені байдуже, до чого хто звик. Я до таких гостей — не звикну ніколи.

З того вечора двері мого дому зачинені для тих, хто приходить з порожніми руками, але з великими очікуваннями. А особливо — для тих, хто вважає мою кухню безкоштовною їдальнею.