«Бабуся мала допомогти з онуками, але зруйнувала наш дім»

Ми думали, що бабуся допоможе з онуками, але вона зруйнувала наш дім

Цю історію мені повідала близька знайома. Її родина — звичайна молода пара з двома маленькими дітьми: дівчинкою п’яти років і хлопчиком півтора років. Все йшло за звичним сценарієм: мати у декреті, тато працює. Жили скромно, але щасливо.

Доки фінанси не почали давати тріщину.

Коли молодшому синові виповнилось півтора роки, моя знайома, Оксана, вирішила вийти на роботу. Чоловік старався, але його зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше. Про няню мови не йшло — послуги дорогі. Єдиним варіантом здавалася бабуся — мати чоловіка. Жінка погодилася ніби без особливого спротиву. Усі були впевнені: з онуками їй буде в радість, а Оксана зможе підтримувати родину матеріально.

Оксану виховували з повагою до старших, тому у неї й думки не виникало, що бабуся не впорається — адже вона сама виростила гарну людину.

Але все пішло зовсім не так.

Через кілька тижнів бабуся почала виказувати незадоволення: діти, мовляв, невиховані, розпещені, не слухаються, постійно влаштовують безлад, ще й погано їдять і носяться по хаті. Кожного дня вона телефонувала Оксані й скаржилася, як тяжко їй доводиться.

— Їм потрібна твоя тверда рука, ти їх неправильно виховала! — сердито говорила свекруха. — А я, вибач, не няня. У мене свої справи й своє здоров’я. Я не зобов’язана сидіти з ними щодня.

Апофеозом стало те, що одного разу вона заявила: їй потрібен «законний вихідний серед тижня». Оксана була в шоці: вона з чоловіком працюють, мусять бути на роботі, а тут — бабусі раптом треба відпочити. Куди подіти дітей — нікого не хвилює.

Критика свекрухи не стосувалася лише дітей. Вона почала встановлювати свої порядки в хаті сина та невістки. То рушники, на її думку, висять не так, то ковдри «нерівно заправлені», то каструлі стоять не на тих полицях. Одного разу вона навіть взялася розбирати чужу білизну, пояснюючи, що в її домі все має бути за її правилами. Оксана з чоловіком спочатку терпіли, але незабаром їхня чаша терпіння почала переповнюватися.

Коли старшу доньку нарешті взяли до дитячого садка, Оксана з полегшенням зітхнула. Залишився лише син, якого, за прогнозами, у найближчий рік до садка не візьмуть. Але рішення вже було прийняте: свекруха більше не буде нянею. Оксана звела спілкування з нею до мінімуму. Дзвінки — раз на пару тижнів, а дитину вона бачила не частіше разу на місяць, та й то — без особливого ентузіазму з обох сторін.

Так, бабуся допомогла у скрутний момент, але постійні докори, тиск і спроби «виховувати всіх і все» зруйнували ту тонку нитку довіри, що між ними ще залишалася. Оксана зізналася мені, що більше не хоче, щоб її діти росли під цим тягарем. Вона й сама виросла без бабусиних повчань і вважає, що з дітьми має бути теплота й любов, а не крики й незадоволення.

З боку може здатися: невдячна невістка. Але коли тобі щодня капають на мозок, чужими руками розправляють твоє життя, а при цьому не допомагають, а лише роблять гірше — хочеться втекти. І не повертатися.

Та й інколи здається, що бабусі та дідусі забувають: онуки — це не їхні діти. Вони не зобов’язані виховувати їх з нуля, постійно, щодня. Вони — для любові, для мудрого слова, для ніжності. А не для виховання у стилі 80-х з криками й нагадуванням про всі колишні провини.

Ось і Оксана вирішила: краще самой справлятися, хай і важко, ніж знову впускати у дім людину, яка своєю присутністю руйнує все. І я її розумію.

А ви як вважаєте — чи повинні бабусі щодня допомагати з онуками, чи це лише добра воля, до якої неможливо примушувати?