Це ваш онук, йому вже шість”: Незнайомка зупинила мене, а син запевняє, що ні до чого

Я поверталася з роботи, завжди втомлена, занурена в думки про вечерю й завтрашню планерку. Раптом почула за спиною:

— Вибачте! Олено Василівно?

Я обернулася. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. Голос її тремтів, але погляд був твердим.

— Мене звати Соломія, — промовила вона. — А це ваш онук, Богдан. Йому вже шість.

Спочатку це здалося мені дурною жартівкою. Я не впізнала ані її, ані хлопчика. Голова гула від несподіванки.

— Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? — ледь вимовила я.

Та Соломія впевнено продовжила:

— Ні, не помилилася. Ваш син — батько Богдана. Я довго мовчала, але вирішила, що ви маєте право знати. Я нічого від вас не хочу. Ось мій номер. Якщо забажаєте побачитися — зателефонуйте.

І, залишивши мене в розгубленості, вона пішла. Я стояла посеред вулиці зі шматком паперу в долоні й відчувала, як стискаються кулаки. Я подзвонила своєму синові, Юркові.

— Юрку, ти колись зустрічався із дівчиною на ім’я Соломія? У тебе є дитина?

— Мамо, ну… Було. Не довго. Вона якось дивно поводилася, потім заявила, що вагітна. Але я не знаю — може, вона видумала. Після того зникла. Я не впевнений, що це моя дитина.

Його слова не давали мені спокою. З одного боку, я завжди вірила синові. Він виріс у суворості, я сама його підняла, працювала на двох роботах, себе не жаліла, аби він мав краще. Він став добрим фахівцем, його поважають на роботі, а от родину так і не створив. Я часто просила його подумати про дітей, мріяла стати бабусею. А тепер — ось тобі: онук знайшовся сам, нізвідки.

Через день я все ж подзвонила Соломії. Вона не здивувалася.

— Богдану шість. Народився у квітні. І ні, я не робитиму жодних тестів. Я точно знаю, хто його батько. Ми розійшлися, коли я була вагітна. Я не приходила раніше, бо справлялася сама. Мої батьки допомагають. У нас усе добре. Я прийшла тільки заради дитини — він має право знати, що в нього є бабуся. І ви — якщо хочете — можете бути частиною його життя. А якщо ні — я зрозумію.

Я поклала слухавку й довго сиділа в тиші. З одного боку — я не могла просто відкинути слова сина. З іншого — у Богдановому погляді було щось рідне, ледь вловиме. Посмішка. Жести. А може, це лише моє бажання мати онука?

Того вечора я довго дивилася у вікно, згадуючи, як водила Юрка до садочка, як їли гречану кашу з одної тарілки, як він уперше пішов до школи. Невже він справді міг кинути жінку з дитиною? Чи може це все ж не його син?

Але навіть якщо ні — я відчувала дивне тепло, думаючи про Богдана. І гірке почуття провини за свої сумніви. Адже я не вимагала доказів, коли народила Юрка. Чому тепер вимагаю їх від цієї дівчини? Чому не можу просто повірити серцем?

Я ще нічого не вирішила. Більше не телефонувала. Але щоразу, проходячи ту вулицю, де ми зустрілися, я вдивляюся в обличчя перехожих. Я не впевнена, що Богдан — мій онук. Але й відпустити цю думку не можу. Бабусина мрія всередині мене не вмирає. І можливо, скоро я наберу той номер. Хай навіть лише заради того, щоб просто познайомитися з хлопчиком, який назвав мене бабусею.