Поверніть моїх дітей!” — наполягала сестра після восьмирічної відсутності…

“Верніть мені дітей!” — вимагала сестра, якої не було вісім років…

Інколи життя складається так, що ти стаєш батьком раніше, ніж сам встигаєш вирости. Не за власним бажанням — через обставини. Саме так сталося зі мною.

Мене звуть Ярослав. Я виріс у дитбудинку. Коли мені було дев’ять, туди ж потрапила й моя молодша сестра Оксана — їй тоді ледь виповнилося чотири. Ми трималися одне за одного, як могли. Я віддавав їй свої цукерки, допомагав із уроками, захищав від грубощів та несправедливості. Мріяв про день, коли заберу її звідти, коли вона більше не буде сама.

І цей день настав. Коли я отримав свою першу квартиру, оформив опікунство — Оксана переїхала до мене. Ми стали справжньою родиною. Я працював, навчався, а вона росла — розумна, гарна дівчина, добре вчилася, навіть спортом займалася. Я нею пишався.

Але все різко змінилося, коли Оксані виповнилося п’ятнадцять. Вона закохалася в хлопця старшого — мого ровесника. Тарас був, як то кажуть, «зі шпани» — без роботи, без освіти, вічно шкандибав по під’їздах. Я намагався відговорити її, але все марно: кохання, сльози, істерики. А потім — вагітність. Сестрі не було й шістнадцяти.

Я зібрав усі сили, щоб прискорити їхній шлюб. Через кілька місяців на світ з’явилися близнюки — Андрійко й Марічка. Я намагався не лізти в їхнє життя, але завжди був поруч, підтримував. Спочатку здавалося, що все більш-менш налагодилося. Тарас знайшов роботу, Оксана сиділа з дітьми.

Але коли малюкам не виповнилося й півроку, Оксана знову завагітніла. Я зідхнув, але змирився. Народився Павлусь. А потім все пішло шкереберть: Тараса звільнили, він почав пити, Оксана — гуляти, дедалі частіше залишаючи дітей самих.

На той момент у мене вже була своя родина, дружина Ганнуся, ми чекали дитину. Але я не міг закрити очі на те, що відбувалося з небожатами. І ось одного разу мені подзвонили сусіди Оксани: діти плачуть, вдома нікого. Я примчав — малюки голодні, брудні, ревуть, а мати десь гуляє. Я подзвонив Ганнусі, і вона, не вагаючись, сказала:

— Забирай їх. Привозь додому.

Так у нас опинилося відразу троє дітей. Ми їх вимили, нагодували, положили спати. Тиждень минув у клопотах, але в душі — спокій. Вони в безпеці. Через тиждень з’явилася Оксана — не по дітей, а по гроші. Сказала, що їде за кордон із якимось чоловіком, а малюки… нехай поки побудуть у нас.

З того часу минуло вісім років. Діти стали нашими. Ми виховували їх як своїх: близнюки Андрійко й Марічка пішли у четвертий клас, Павлусь — у другий. А наша з Ганнусею донька — у підготовчу групу. Вони всі називають нас татом і мамою. Оксану ніхто не згадує. Я не забороняв про неї говорити, але й бажання не було.

І ось, напередодні Нового року, почувся стук у двері. Ми готували вечерю, діти вирізали сніжинки… Відчиняю — на порозі стоїть Оксана. Поруч із нею — чоловік східної зовнішності. Вона постаріла, але на обличчі та ж рішучість.

— Це мій чоловік, — промовила вона. — Ми повернулися. Я хочу забрати дітей. Ми віВона впевнено крокнула в дім, але всі діти мовчки сховалися за мене, і лише маленька Ганнуся прошепотіла: “Тату, а чому ця тітка так дивно пахне?”.