Вона приревнувала до моєї кішки

Вона мене ревнувала… до кішки

Я й гадки не мала, що опинясь у такій кумедній, або й дурнуватій ситуації. Ми з мамою дзвонимо одна одній щодня — інколи навіть двічі: вранці й увечері. Але ось другий день підряд вона мені не відповідала: то скидає дзвінок, то просто не бере трубку. Я почала серйозно хвилюватись. Вже збиралася їхати до неї додому — раптом щось із телефоном? Новий смартфон, до речі, їй подарував Олесь на 8 Березня, але мама не дуже ладнає із технікою.

І ось — диво! Мама таки відповіла, але голос був холодний, ніби я потрапила на прийом до суворого чиновника:

— Так, я тебе слухаю.

— Мамо, куди ти зникла? Я вже місця собі не знаходжу — два дні не можу додзвонитись!

— Мені було не до розмов. Особливо про котів, — відрізала вона.

Я спершу навіть не зрозуміла, у чому річ, але швидко в голові склалася логічна ціпочка. Вся справа — у нашій кішці. Вже місяць, як ми рятуємо Цюцю — нашу чорну красуню, яка за паспортом зветься «Цецилія фон Дніпровська Аристократка», якщо вже точно. Все почалося зі слабкості, потім — біганина по клініках, дивні діагнози, купа уколів, таблеток, процедур, крапельниць — і все даремно. Кішці ставало гірше, одна з клінік взагалі ледь не вбила її.

А от у третій нам пощастило — зустріли справжнього лікаря: досвідченого, спокійного, уважного. УЗД, аналізи, огляд… Він наполіг на операції. Було страшно. Я боялася втратити її, але довірилася — і не дарма. Ми пройшли складну реабілітацію: годувала її з ложечки, поила зі шприца без голки, спала поруч на підлозі, щоб почути, якщо стане гірше. І Цюця, на щастя, видужала. Вже сама їсть, ходить у лоток, муркоче і знову притискається до нас, як колись.

Перед усією цією маминою образою я дзвонила їй і між іншим розповіла, скільки коштувало лікування. Ну, ви ж розумієте — суми були не абиякі. Мама тоді аж охнула:

— Це кілька моїх пенсій! Ти з глузду з’їхала?!

Розмова закінчилася не сваркою, але й не дуже тепло. Я відчула щось підозріле, але вирішила не загострювати. А мама, мабуть, переварювала інформацію, і в якийсь момент у неї в голові щось клацнуло.

Я не витримала і, почувши її звинувачення в «котячій манії», запитала прямо:

— Мамо… ти що, приревнувала мене до Цюці?

— Та ні! Просто якось дивно: на кішку ти витрачаєш більше, ніж на власну матір!

— Та вона ж захворіла, мамо! Мені що, її заспати?! Це, до речі, дешевше, ніж операція…

— Я не це мала на увазі, — пробурчала мама, уже не так впевнено.

— Послухай, ти ж знаєш, що ми з Олесем завжди допоможемо. Якщо тобі чогось не вистачає, скажи — приїду, поговоримо, вирішимо. Я переведу тобі грошей, купимо все, що треба. Ти ж знаєш — ти у нас на першому місці, а кішка… кішка теж просто частина сім’ї. Ми її любимо.

Мама пом’якшала. Голос уже не був крижаним, і пролунали слова, яких я чекала:

— Так… ви допомагаєте… дякую. Просто я не розумію, як можна так витрачатися на тварину.

— Бо ми її любимо. І нема чого порівнювати. Це не питання «або-або». Ми любимо і тебе, і її. Давай домовимося — дзвони одразу, якщо тобі щось потрібно. А то я сама почну приїжджати й інспектувати твій холодильник і аптечку!

— Світочку, тільки не перевірки, — засміялася мама. — Пробач, дуріла була. Просто приїжджай, я так сумувала…

— Вже їду, — посміхнулася я. — І тільки спробуй не спекти своїх пампушок!

Ввечері ми з чоловіком приїхали до мами. Чай, пампушки, розмови, сміх. Все, як колись. І я щиро подякувала Богові за те, що в мене є мама — жива, вперта, злопам’ятна, але така рідна. А з Цюцею тепер усе гаразд. І хай далі буде тільки так.