«Ми виховали вашу першу онуку, тепер ваша черга з молодшою!» — сказала я сватусі.

«Ми виростили вашу першу онуку, тепер ваша черга з молодшою!» — сказала я свекрусі.

Моя донька, Оксана, зіткнулася з важкими проблемами зі здоров’ям, і ось тепер, напередодні других пологів, я, Ганна Михайлівна, стою перед нестерпним вибором. Ми з чоловіком уже три роки доглядаємо старшу онуку, Софійку, адже після перших пологів Оксана ледве вижила. А тепер свекруха, Надія Петрівна, яка обіцяла допомагати, знову відверітається, залишаючи нас у розпачі. Живемо ми в невеличкому містечку під Вінницею, і ця ситуація розриває мені серце.

Коли народилася Софійка, ми з чоловіком забрали її до себе одразу після виписки. Оксана провела у лікарні півроку, борючись за життя, і ми не могли залишити немовля без догляду. Надія Петрівна клялася, що буде допомагати, але за три роки її «допомога» обернулася порожніми словами. Вона завжди знаходила виправдання: то робота, то справи, то подорожі. Якби я не наполягала, вона б взагалі не бачила Софійку! Я благала її приїхати, і лише тоді вона з’являлася, але ненадовго й з таким виглядом, ніби робить нам послугу.

Зараз Оксана чекає другу дитину, і лікарі попереджають: проблеми можуть повторитися. Після перших пологів вона п’ять місяців лежала у відділенні патології, і ми ледве врятували її й Софійку. Тоді я майже посивіла, коли з пологового зателефонували і запитали, хто забере дитину. Оксана не могла навіть годувати грудьми, і я, незважаючи на вік і гіпертонію, взяла Софійку до себе. Ми з чоловіком вже не молоді, а в мене вдома ще молодша донька, якій немає вісімнадцяти. Але вибору не було — я не могла кинути онучку.

Софійка живе з нами, а до батьків їздить лише на вихідні. Так зручніше всім: Оксана одужує, а ми справляємося зі старшою онукою. Але з новонародженим я вже не впорачуся. У мене немає сил знову переживати безсонні ночі, плач, коліки. Коли Оксана попросила нас взяти другу дитину, я відчула, ніби земля розступається під ногами. У мене гіпертонія, тиск скаче, а Софійка, особливо коли різалися зубки, доводила мене до виснаження своїм плачем. У ті дні я телефонувала Надії Петрівні, благаючи забрати онучку хоча б на день. Вона приїжджала, але повертала Софійку через кілька годин із виглядом, ніби зробила величезну працю.

Надія Петрівна молодша за мене на вісім років, але поводиться, як світська дама. Вона доглянута, завжди у подорожах — то до Карпат, то за кордон. Чоловіків у неї нема, та й не треба їй вони — вона насолоджується свободою. Після народження Софійки вона обіцяла допомагати, але за три роки брала онуку до себе лише пару разів, і то за моєю ініціативою. Я падала від втоми, тиск піднімався до небес, а вона повертала Софійку зі скаргами: «Ох, як я втомилася!» Наче я не ношу онуку на руках щодня!

Тепер, коли Оксана на третьому триместрі, лікарі кажуть, що сценарій перших пологів може повторитися. Я у паТепер я лише дивлюся в небо й молюся, чи знайдеться у наших родині хоч одна рука, що підійме цю ношу.