«Він — батько лише для однієї з доньок. Але хіба в іншої немає серця?»

«Він — батько лише одній із двох діточок. Та хіба у нашої дитини немає серця?..»

Коли я виходила заміж за Олега, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховав цього, навпаки — одразу сказав, що ніколи не покине дитину й буде їй допомагати. Я сприйняла це з повагою. Адже дівчинка не винна, що в її батьків не склалося. Я не протестувала, не ревнувала, не втручалася — думала, що чоловік, яко путяний до своєї дитини, буде таким же батьком і для нашої.

Та все вийшло інакше.

Коли народилася Софійка, я раділа, що тепер він поділить свою любов на двох. Він багато працював, брав додаткові заробітки, щоб забезпечувати нас. Але увагу… всю увагу він віддавав тій, першій. Кожної неділі — виїзд до старшої. Подарунки, прогулянки, кіно, кафе, світлини в соцмережах із хештегами «найкраща донька у світі». А наша Софійка? Вони майже не спілкувалися. Йому, мабуть, було нудно з малюком. Він казав, що ще рано, що потім, коли підросте — буде грати, читати, проводити час. Я вірила. Сподівалася. Терпіла.

Але час минав, і нічого не мінялося.

Коли старша пішла до школи, Олег став давати більше грошей на її утримання. Я тоді вже теж працювала, і це не вдаряло по сімейному бюджету. Але потім почалися дзвінки. Старша сама просила. Спочатку — айфон, потім — модні кросівки, потім — косметика, планшет, поїздка на море. Колишня жінка, до речі, ніколи його ні про що не клянчила. Не можу сказати про неб поганого. Але дівчинка швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він відчував провину — за те, що пішов із її життя. І намагався її «купити».

Колишня навіть сварилася з ним кілька разів. Говорила, що він розбещить дитину, що подарунки не замінять любові. Та Олег лише махав рукою: «Хай хоча б так відшкодує». А ось перед нашою донькою провини він не відчував. Хоча й часу з Софійкою не проводив зовсім.

Кожні іменини старшої — свято. Кулі, торти, фотосесії. Кожної неділі — обов’язкова зустріч. Жодного разу не взяв із собою нашу. Казав, що старша буде ревнувати. Що не варто псувати відносини. А що з почуттями Софійки? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?

Я мовчала. Але серце боліло. Не показувала Софійці, як мені важко, але вона все бачила. Вона росла в домі, де батько є… лише формально. Він поруч — фізично. Але не душею. Він лежить на дивані, грає в телефон, промовляє кілька слів на день. А вона хоче, щоб її теж взяли за руку, запитали, як минув день, почитали казку перед сном.

Зараз старшій майже шістнадцять. Її запити стали просто за межами розумного. Іноді мені аж страшно. Олег ніколи не відмовляє — купує все, про що вона заикається. Айфони, косметика, брендовий одяг, поїздки за кордон. Цього року — вже дві. А нас він не може вивезти на відпочинок навіть раз на рік. Завжди немає грошей. Втомився. Робота.

Цього літа Софійка знову залишилася зі мною в Києві, коли її сестра вирушила до Італії. Тоді у мене лопнули нерви. Вперше вилила весь біль. Не кричала, але голос тремтів. Сказала, що мені боляче через те, як він забуває про нашу доньку. Що дитина, яка двічі на рік літає на море і отримує новітні гаджети, не може називатися «недоотримавшою». А ось Софійка… вона вже три роки не бачила моря. Ніколи не отримувала подарунків без нагоди. Але вона любить тата. Чекає на тата. Вірить, що він колис помітить і її.

А він упевнений, що ставиться до обох доньок однаково.

Я все частіше думаю, що може лише розлучення відкриє йому очі. Може тоді він зрозуміє, що й у Софійки є почуття. Що й вона заслуговує батька, а не тінь на дивані. Але мені страшно. Бо я ще люблю цю людину. Та більше не можу дивитися, як наша донька росте з порожнечею в душі…