«Він — батько лише для однієї з двох доньок. Але хіба у нашої малечі немає серця?»

Він — батько лише для однієї із двох донечок. Але хіба у нашої дитини немає серця?..

Коли я виходила заміж за Андрія, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навпаки — одразу попередив, що ніколи не покине свою дитину й буде допомагати їй, як зможе. Я сприйняла це з повагою. Адже дитина не винна в тому, що батьки не знайшли спільної мови. Я не нарікала, не ревнувала, не втручалася — думала, що чоловік, який піклується про свою доньку, буде таким же батьком і для нашої майбутньої дитини.

Але все вийшло інакше.

Коли в нас народилася Олеся, я з радістю сподівалася, що тепер він зможе поділити любов на двох. Він справді багато працював, брав додаткові замовлення, щоб нас забезпечити. Але увага… вся увага йшла туди, до іншої сім’ї. Кожної неділі — він їхав до старшої доньки. Подарунки, прогулянки, кіно, кафе, світлини в соцмережах із хештегами «найкраща дівчинка у світі». А наша Олеся? Вона з батьком майже не спілкувалася. Йому, мабуть, було нудно з малюком. Він виправдовувався втомою, казав, що їй ще рано, що потім, коли підросте — він буде грати з нею, читати, проводити час. Я вірила. Сподівалася. Терпіла.

Але час минав, а нічого не змінювалося.

Коли старша донька пішла до школи, Андрій почав давати більше грошей на її утримання. Я тоді вже теж вийшла на роботу, і це не било по сімейному бюджету. Але потім пішли дзвінки. Оксана — старша — почала сама просити. Спочатку — айфон, потім — модні кросівки, потім — косметика, планшет, поїздка на море. Колишня дружина, до речі, ніколи нічого від нього не вимагала. Я не можу її засуджувати. Але дівчинка дуже швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Він почувався винним. Мабуть, за те, що пішов із її душі. І намагався її «купити».

Колишня дружина навіть кілька разів лаялася з ним. Казала, що він розпестить дитину, що не можна замінювати любов подарунками. Але Андрій лише махав рукою: «Я мушу хоча б так спокутувати провину». Тільки от перед нашою донькою він провини чомусь не відчував. Хоч часу з Олесею він не проводив зовсім.

Кожні іменини старшої — свято. Кулі, торти, фотосесії. Кожної неділі — обов’язкова зустріч. Жодного разу він не взяв туди нашу донечку. Казав, що старша буде ревнувати. Що не варто псувати стосунки. А як щодо почуттів нашої Олесі? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?

Я мовчала. Але моє серце стискалося. Я не показувала Олесі, як мені боляче, але вона теж усе бачила. Вона росла в домі, де батько є… але лише формально. Він поряд — фізично. Але не душею. Він спить на дивані, грає в телефон, вимовляє кілька слів на день. А їй хочеться, щоб і її взяли за руку, запитали, як справи, почитали казку перед сном.

Зараз старшій дочці чоловіка майже шістнадцять. ЕЇї бажання тепер просто неможливі — дорогі прикраси, новітні гаджети, а у нашої Олесі навіть простих дитячих радощів немає.