«Він — батько лише для однієї з двох доньок. Але хіба у нашої крихітки немає серця?..»

3 червня

Коли я виходила заміж за Дмитра, знала, що в нього вже є донька від першого шлюбу. Він не приховував цього, навіть попередив одразу — ніколи не покине свою дитину його буде підтримувати. Я сприйняла це з розумінням. Адже дівчинка не винна в тому, що в її батьків не склалося. Я не ревнувала, не втручалася, гадала — чоловік, який піклується про свою дитину, стане таким же батьком і для нашої.

Але все пішло не так.

Коли народилася Софійка, я раділа, думала — тепер він поділить любов на двох. Дмитро багато працював, брав додаткові зміни, щоб забезпечити нас. Але вся увага… його думки завжди десь там, в іншій сім’ї. Кожну неділю — поїздка до старшої доньки. Подарунки, кафе, фото в інстаграмі з хештегами «моя принцеса». А наша Софійка? Він із нею ледве розговаряв. Йому було нудно з малюком. Виправдовувався втомою, казав — ще мала, ось підросте, тоді й читатимуть разом, й гулятимуть. Я чекала. Вірила.

Але час минав, і нічого не мінялося.

Коли старша пішла до школи, Дмитро почав давати більше грошей на її утримання. Я вже теж працювала, тож бюджет не страждав. Але потім пішли дзвінки. Сама почала просити. Спочатку — айфон, потім — кросівки від Gucci, потім — косметика, планшет, відпочинок у морі. Колишня дружина, до речі, ніколи нічого не вимагала. Не можу її звинуватити. Але дівчина швидко зрозуміла, як керувати батьком. А він дозволяв. Відчував провину. Знаєте, за те, що пішов. І намагався «купити» її любов.

Колишня навіть сварилася з ним. Казала — розбестить дитину, що подарунки не замінять батьківської уваги. Але Дмитро лише махав рукою: «Хоч так відшкодовую». І чомусь не відчував провини перед Софійкою. Хоч із нею практично не проводив часу.

День народження старшої — завжди свято. Повітряні кулі, торт, фоторгафування. Кожні вихідні — обов’язкова зустріч. Нас він ніколи не брав. Казав — старша ревнуватиме. Мовляв, не варто псувати відносини. А почуття нашої донечки? Чому її можна ігнорувати заради чужих емоцій?

Я мовчала. Але в грудях нило. Не показувала Софійці свого болю, але вона бачила все. Вона росла в домі, де батько є… лише на папері. Фізично він поруч. Але душею — ніколи. Лежить на дивані, дивиться у телефон, обмінюється з нею двома фразами на день. А їй хочеться, щоб і її взяли за руку, запитали, як справи, почитали казку вночі.

Зараз старшій Дмитра майже шістнадцять. Її запити досягли недосяжного. Іноді мені просто страшно. Він ніколи не відмовляє — купує все: айфони, джинси за 10 тисяч гривень, подорожі до Європи. Цього року вжерік — вже друга. А нас він навіть раз на рік не може вивезти, завжди немає грошей, завжди втома, робота.