«Мати вдавала хворобу, щоб дізнатися, хто з дітей її щиро любить: несподіваний результат»

Раннім ранком дзвінок розірвав тишу. Соломія ледве збагнула, чи прокинулась вона, чи ще сниться. На екрані мерехтіло: «Мамця». Сон як рукою зняло. Голос звучав жваво, навіть радісно:

— Ще дрімаєш, ледачиця? А я вже палянички у піч поставила. Завтра чекайте запрошення: тебе й Олега. Треба побалакати. Ні, не про город. Про заповіт! Не хочу, щоб ви на моїх похоронах горло гризли через хату та гривні. Приїжджайте обоє, без відмовок!

Соломія завмерла. Заповіт? Похорони? Що коїться? Але мати говорила так рішуче, що суперечки були марні.

Тим часом Ганна Іванівна, мати Соломії та Олега, сиділа за столом, поправляючи хустку. Поруч втулився сусід Петро, у очах — тривога:

— Ганнусю, ти захворіла? Чого такі похмурі розмови? Налякала мене…

— Не бійся, Петре, просто хочу побачити дітей. Рік же не бачились. Кожен сам по собі, ніби чужі. А якщо завтра щось трапиться — хто їм усе розкаже? Та й перевірку влаштувати хочу. Подивлюсь, хто як до мене ставиться.

З цими словами Ганна Іванівна випроводила сусіда й пішла відпочити. Завтра буде важливий день.

Ранок виявився похмурим, наче під її задум. Прибрала в хаті, переодягнула старий светр, вмилася, сіла у крісло, затаївши подих. За годину у двері застукали.

Першою в хату вдерлася Соломія — червона, схвильована.

— Мамко! Що сталося? Твій вигляд… Це через заповіт? — скрикнула вона, кидаючись до матері.

За нею, стриманіше, увійшов Олег.

— Ну ти й налякала нас. Вже зібралась, чи що? Може, ще рано?

Сідайте за стіл, діточки, — спокійно промовила Ганна Іванівна. — І своїх половинок кличте. Маріє, Дмитре, заходьте, не соромтесь.

Коли всі вмостилися, вона почала.

— Слухайте й не перебивайте. Мені треба сказати. Старість — не радість, а я сама. Хвороби не питають, коли приходити. Тому й вирішила: скажу, доки можу. Але спершу — допомога по господарству. Хто, як не рідні, старусі допоможе? Дрова нарубати, обід зварити…

Соломія з Марією кивнули й взялися за роботу. Ганна спостерігала: тісто липло до пальців, буряк різався нерівно, каструлі брязкали. «Міські ви мої невміхи», — подумала вона, але голосно не докоряла. Справа була не в тому.

Коли накрили стіл і пообідали, вона попросила Дмитра й Марію вийти — залишилася наодинці з дітьми.

— Ну, тепер уважно. Хату, де ви виросли, я відписую Петрові, сусідові. Він поряд, допоможе, якщо що. Олеже, тобі залишаю комору, знаряддя, господарство. Роби з ним, що забажаєш. А тобі, Соломіє, — заощадження. Я давно пенсію складала, майже не витрачала.

У кімнаті повисло важке мовчання.

— Хату — чужій людині? — нарешті вимовив Олег. — Ти серйозно?

— А чому б і ні? Ви рік не навідувались. А Петро щодня приходить. А ти, Олежу, на весілля мене не запросив — соромно було, що мати селянка? А тебе, Соломіє, я з того часу, як за Дмитра вдруге вийшла, — не бачила. Та й тоді образилась, пам’ятаєш? Коли я сказала, що Василь тобі не пара. А я ж права була…

— Мам, годі… — прошепотіла Соломія.

— Погано мені. Піду полежу, — зітхнула Ганна Іванівна і зачинила за собою двері.

На дворі зав’язалась сварка.

— Це все через тебе! — шипів Олег. — Могла б до матері ходити! Тепер хата Петрові дістанеться!

— Ого, звісно! Я одна від ранку до ночі працюю! А ти з Марією чим зайняті? Вона ж у хаті сидить, могла б до мами забігати!

Вони кричали, перебивали одне одного. Ганна слухала, сидячи біля вікна. У очах стояли сльози. Де ті діти, що босоніж літом по подвір’ю бігали? Де їхня доброта, турбота один про одного?

Коли вони повернулись, вона вже не лежала — сиділа, зібрана, хоч очі зрадливо блищали.

— Мам, тобі краще? — почав Олег.

— Вже легше, — приглушено відповіла вона. — Мені усе ясно. Я нікому не потрібна. Заповіт, кажеш? Буде. Але пізніше. Коли ви самі вирішите — нащо вам ця хата: щоб любити чи щоб ділити?

За сніданком панувала тиша. Лише скрип столу й дзвін ложок. Першою наважилась Соломія:

— Пробач нас, мам… Ми були неправі. Я буду приїжджати, чесно. Ми ж родина…

Ганна кивнула. За столом повіяло теплом.

З того дня багато змінилось — і нічого. Олег майже не з’являвся, але гроші присилав регулярно. А Соломія почала заїжджати частіше. Борщ, варення, допомога у городі. Але про заповіт більше не питали.

І ніхто не знав, що він давно лежав у нижній шухляді, підписаний і засвідчений. Все було поділено навпіл. Бо Ганна Іванівна як і раніше любила своїх дітей. Навіть якщо вони не завжди про це пам’ятали.