Тени минулого: драматична правда в маленькому селі

Тіні минулого: драматична правда в селі Вербове

Остап захворів. Він приїхав до бабусі в село Вербове, де повітря було насичене ароматом трав та спогадами дитинства. Лежачи на старенькому ліжку, він сумно подивився на бабусю Марію Степанівну.

— Добре, що ти в мене є, бабусю, — тихо промовив він. — Один я на цьому світі. Може, я нікому й не потрібен?

— Що ти мелеш, Остапе, з глузду з’їхав?! — вигукнула бабуся, плеснувши в долоні. — Такий гарний чоловік — і не потрібен? Та будь-яка самотня жінка тебе б як скарб зустріла! Лежи, не вставай, а я до сусідки за липовим медом схожу…

Марія Степанівна, похитавши головою, вийшла. Остап заплющив очі, поринаючи у тривожний сон. Раптом скрипнули двері, і легкі кроки порушили тишу.

— Бабуся, це ти? — Остап розплющив очі й різко сів на ліжку, не вірячи власним очам.

Остап поспішав до бабусі у Вербове. Останні роки він узяв на себе всі турботи про неї. Батьки його були зайняті: батько все ще працював на фабриці, а мати годинами пропадала на своїй ділянці, доглядаючи за квітами й городом. До бабусі вона заходила хіба що раз на місяць.

— Я ж у нас найвільніший, — усміхався Остап. — Сім’ї досі не завів, хоча вже тридцять вісім минуло. А ви то в роз’їздах, то з ремонтом возитесь.

— Бабуся тебе обожнює, — відповіла мати. — Знає, що й продукти привезеш, і по господарству допоможеш, і вихідні з нею проведеш.

— Так, люблю я її, — з теплом згадував Остап. — У дитинстві кожне літо тут бігав, а потім служба, робота, заробітки… Пора борги повертати.

— Борги боргами, а коли ти одружишся? — не вгавала мати. — Пора б, Остапе, дітей завести, а то так і залишишся сам.

Остап їхав ґрунтовкою, у багажнику хиталися пакети з продуктами. Думи його поверталися до юності, коли в сусідньому селі Білокриличчя він закохався в дівчину — просту, але таку рідну. Оксана була мовчазною, з виразними очима, що видавали її почуття. Їхні літні побачення були сповнені пристрасті й ніжності.

— Шкода, що все скінчилося, — зітхнув Остап. — Я пішов на службу, а в неї, виявилося, був інший — той, хто повернувся із заробітків і влаштував сцену на все село. Ех, Оксано…

На узбіччі він помітив дівчину, яка «голосувала». Остап пригальмував.

— До Білокриличчя підвезете? — запитала вона, відкинувши темну чубку.

— Сідай, — кивнув він.

Дорогою Остап нишком поглядав на попутницю. Щось у її рисах здавалося знайомим, немов рідним.

— Ти місцева чи в гості? — поцікавився він.

— Додому їду, — відповіла дівчина. — Іспити в медучилищі здала, тепер відпочиватиму. Хоча яке там літо в селі — сплошна робота. Та вдома добре, мама чекає.

Вона усміхнулася, і Остап завмер — ця усміха була точнісінько як у Оксани!

— А ти не Оксанина дочка, часом? — обережно запитав він.

— Я Тетяна Коваль, — відповіла вона. — Мама у дівоцтві була Оксана Шевченко.

— А, точно, — Остап відчув, як закалатало серце. — Я про твою маму й питав.

— Ви знали мою маму? — здивувалася дівчина.

— Бачив колись, — ухильливо відповів він, помітивши на її щоках родимку — таку саму, як у нього.

— Скільки тобі років, студентко? — запитав він, намагаючись звучати непримушено.

— Скоро вісімнадцять, — засміялася вона. — Хоч виглядаю молодше.

— Це минеться, — відповів Остап, зупиняючи авто. — Мабуть, на маму схожа?

— Скоріше на батька, — серйозно сказала дівчина, виходячи. — Тільки його доля нещасливою була. Помер, коли мені десять було. Тепер ми з мамою удвох. Щастя воно швидкоплинне…

Вона помахала рукою й пішла до хати. Остап довго дивився їй услід, обпершись на кермо.

Бабуся одразу помітила його сум.

— Що з тобою, Остапе? Чи не захворів? Може, чаю з малиною?

— Та ні, бабусю, все гаразд. А де наш старий альбом із фото? — раптом спитав він.

— У комоді, на веранді. А що таке?

— Захотілося юність згадати, — відповів він.

Вони сіли переглядати альбом. Бабуся розповідала про сусідів, друзів, рідню. Коли Остап ненароком запитав про Оксану, Марія Степанівна зітхнула.

— Після твого від’їзду вона швидко вийшла заміж за свого Петра. Він її кохав, а ти ледь не зіпсував їм весілля, красунчик, — усміхнулася бабуся. — Завжди був улюбленцем дівчат. Коли ж ми тебе одружимо?

— А чоловік її, кажуть, помер? — обережно запитав Остап.

— Давно вже. Велике горе… — бабуся подивилася на нього уважно й пішла до кухні.

Весь день Остап не знаходив собі місця. Дівчина, яку він підвіз, не йшла з голови. Родимка, усміха, вік — все сходилося.Остап глянув у вікно, де вже смеркало, і зрозумів, що настав час сказати правду Тетяні, хай там що.