«Як теща визначила наш тижневий запас провізії»

Гарячого липневого дня Олена Миколаївна зранку мила вікна, била подушки і нагадувала доньці, що вже час їхати до села — час збирати часник. Марія намагалася виправдатися: то робота, то справи, то діти, але мати була наполеглива, як завжди.

— Скоро літо скінчиться, а ви все в місті сидите! — обурено кинула вона по телефону. — Ягоди мину, картопля позеленіє, а ви все в своїх телефонах!

Так і домовились: приїдуть у вихідні, допоможуть у городі, а потім посидять, відпочинуть.

Олег не дуже хотів їхати. Після минулого візиту в нього залишився неприємний осадок. Тоді він просто попросив трохи ковбаси до плова — а теща, буквально, не дала. Так різко, що він мало не подавився від здивування.

У суботу вони виїхали рано. Впорались швидко: часник вирвали, перебрали, склали. Здавалося, тепер — вечеря, спокій, тепла розмова. Олег помився, зайшов у кухню. Марія з матір’ю накривали на стіл. Аромат плова розносився по хаті. Чоловік, щоб не чекати, відкрив холодильник, взяв шматок ковбаси, хотів зробити собі бутерброд — і тут…

— Не смій! — як постріл, пролунав голос Олени Миколаївни.

Ковбаса миттєво повернулася на полицю. Олег завмер, ніби вкопалий. Він нічого не розумів.

— Мам, що це? — здивовано перепитала Марія.

— Ковбаса — тільки на завтрак, з хлібом! А тепер — плов. І не псуй собі апетит! — різко відрізала теща.

Олег сів до столу, спробував плов, але м’яса там не було. Попросив хоча б трохи ковбаси. І знову — відмова.

— Та що ви до неї причепились? — сердилася Олена Миколаївна. — Ви вже половину з’їли! А знаєте, скільки вона коштує? Я її на тиждень купила!

Олег відсунув тарілку. Апетит зник остаточно. Він вийшов на подвір’я. Марія пішла за ним пізніше. Чоловік лежав на дивані, дивився у стелю.

— Поїдемо додому. Я не можу тут бути. Кожен мій крок — наче під пильною вартою. Навіть хліб намазати боюсь — раптом вихопить.

— Тут навіть магазину нема, — винувато сказала Марія. — Тільки автолавка раз на тиждень.

— Треба було продукти везти, а не вишні та абрикоси! — похмикав Олег. — Завтра їду. Потім заберу вас. Без м’яса я тут довго не витримаю.

— Поїдем разом, — твердо сказала Марія.

Вранці вони так і зробили. Марія сказала матері, що Олега терміново викликали на роботу. Теща проводжала їх незадоволеним поглядом.

Минув майже рік. До Олени Миколаївни вони не їздили. Але вона до них — запросто. І що дивно — відкривала їхній холодильник, як свій. Брала, що хотіла, не питаючи. Навіть Олег сміявся:

— Диви, ковбаса! Їй, мабуть, тут можна…

Але навесні знову почалися дзвінки:

— Ну що, коли приїжджаєте? Горідь чекати не буде.

Олег спершу відмовлявся. Але Марія запропонувала хитрість:

— Купимо продуктів із собою. Щоб мати не рахувала, хто скільки з’їв.

Олег погодився — тільки за умови, що по дорозі заїдуть у супермаркет. От вони знову стояли на порозі хати в селі. З пакетами.

— Що це у вас? Знову абрикоси? — скривилася теща, але, заглянувши в торби, побачила сир, м’ясо, ковбасу. І завмерла.

— Щоб ви не рахували, скільки грамів я з’їв, — посміхнувся Олег.

Олена Миколаївна фуркнула, але промовчала. Пізніше, на кухні, коли ніхто не чув, шепнула доньці:

— Добре, що ви тепер із продуктами їдете. І мені простіше, і вам спокійніше.

Марія мовчки кивнула. Їй було і смішно, і досадно. Але головне — тепер Олег знову ладний приїжджати. Хоч із продуктами. Зате без скандалів і докорів. А це, як показала практика, теж своєрідне родинне щастя.