Закохана, та не одружена: шлях до тридцятиріччя в самотності

У давнину була собі Ганна Сірко. Не пощастило їй із заміжжям. Досиділа в дівках до тридцяти років, а потім вирішила таки знайти собі чоловіка.

Що Борис одружений, спершу не знала, але згодом він і сам перестав приховувати, як тільки зрозумів, що дівчина до нього прив’язалася. Та жодного докору Ганна Борисові не висловила. Навпаки — лаяла себе за ці стосунки й за свою слабкість. Вона почувалася неповноцінною, бо не знайшла собі належного нареченого, а час минав. Хоч якщо глянути — дівчина була непоганою: не красуня, але симпатична, трохи повненька, що, мабуть, додавало їй віку.

Стосунки з Борисом нікуди не вели. Залишатися його коханкою Ганні не хотілося, але й кинути його вона не могла. Було страшно залишитися самій.

Одного дня до неї нагрянув рідний брат Іван. Був у Києві проїздом у відрядження. Заскочив до сестри на кілька годин — давно не бачилися. Обідали на кухні, балакали, як у дитинстві, про те й про се, про життя теперішнє. Розповіла Ганна братові про своє кохання. Розповіла все як є, поплакала трохи.

Тут завітала сусідка, покликала Ганну на хвилинку — оцінити покупки. Дівчина відлучилася на двадцять хвилин. Саме тоді дзвінок у двері. Іван пішов відчиняти, думав — сестра повернулася, хоч і двері не зачиняли. На порозі стояв Борис. Брат одразу зрозумів, хто це. Борис знітився, побачивши в Ганни здоровенного чоловіка у спортивках, що жував бутерброд із ковбасою.

— Галя вдома? — тільки й вимовив Борис.
— Галя у ванній, — миттю збагнув, що відповісти, Іван.
— Перепрошую, а ви хто їй будете? — не міг опам’ятатися Борис.

— А чоловік я їїний. Поки що цивільний. А ви з якою метою? — Іван підступив ближче й ухопив Бориса за комір. — То ти той одружений красунчик, про якого мені Ганна казала? Слухай сюди. Якщо ще раз тебе тут побачу, зі сходів зітхну, зрозумів?

Борис, вириваючись із Іванової хватки, кинувся геть сходами.

Незабаром повернулася Ганна. Іван розповів про візит її приятеля.
— Що ти наробив? Хто тебе просив? — заплакала вона. — Він більше не повернеться.

Вона сіла на диван і сховала обличчя в долоні.
— Так, не повернеться, і це добре. Годі сльози лити. Ось що — є в мене для тебе чоловік на прикметі. У нашому селі вдівець. Жінки після смерті дружини йому спокою не дають, а він поки що всіх відганяє. Ніби ще самотнім хоче побути. От слухай. Після відрядження я знову до тебе заїду — будь готова. Підемо до села разом. Познайомлю вас.
— Як так? — здивувалася Ганна. — Ні, Ваню, я не можу. Невідомий мені чоловік. І що це я маю приїжджати… Сором.

— Сором — із чужим чоловіком спати, а не з вільним познайомитись. Ніхто тебе до нього в ліжко не тягне. Поїдемо, кажу тобі, адже у Люби моєї день народження.

Через кілька днів Ганна з Іваном вже були в селі. Дружина Івана, Люба, накрила стіл у саду біля хати. На сімейне свято зійшлися сусіди, друзі й товариш Івана — удовець Олесь. Сусіди Ганну знали давно, а з Олесем вона бачилася вперше.

Після щирої розмови Ганна повернулася до Києва. Вона подумала про те, що Олесь був дуже тихий і скромний. «Мабуть, ще по дружині сумує. Бідолашний… мало таких чуйних», — згадала вона.

Через тиждень, вихідним, у двері постукали. Ганна нікого не чекала. Вона відчинила й аж здивувалася: на порозі стояв Олесь із пакетом у руках.
— Дозвольте, Ганно, я проїжджав неподалік. На базар їздив. Адже ми ж знайомі, то подумав — завітаю, — вимовляв заздалегідь підготовлені слова Олесь, трохи ніяковіючи.

Ганна запросила зайти. Здивування не минало, але вона запропонувала чаю, починаючи здогадуватися, що цей візит — не випадковість.
— Ну що, все купили, що треба? — запитала вона.
— Так, решта в машині. А це вам. — Олесь дістав із пакета невеликий букет тюльпанів і простягнув Ганні.

Вона взяла квіти, а в очах у неї засвітилося. Сіли пити чай на кухні, базікаючи про погоду й ціни на ринку. Нарешті, коли чай допили, Олесь подякував і зібрався йти. У передпокої він повільно й неуважно надягав піджак, взував черевики. Та вже на порозі раптом обернувся:
— Якщо зараз піду й не скажу — не пробачу собі. Ганно, всіОлесь глянув їй у вічі й прошепотів: “Ти мрієшся мені кожну ніч, і я більше не можу без тебе.”