Нова дружина с дітьми перетворює будинок на суцільний хаос

Це триває вже третій рік. Коли мій син Ігор привів до нашого дому нову дружину — жінку з двома дітьми від першого шлюбу, — я навіть уявити не могла, у що перетвориться моє життя. Спочатку він запевняв, що це тимчасово, що вони зупиняться у мене лише на кілька місяців, поки не знайдуть житло. Але минуло три роки, а тимчасове стало постійним. До того ж — тепер його дружина Оксана чекає від нього дитину. І кожен день моєї старості нагадує катування.

Ми мешкаємо у звичайній двокімнатній квартирі у спальному районі. Зараз тут живу я, мій син, його брала на підборах дружина та її двоє дітей. Незабаром з’явиться ще одна дитина. Я не скаржусь на Оксану — вона ставиться до мене з повагою, не влаштовує скандалів. Але нічого не робить по дому, да й не вміє. Хоча діти в садочку, вона не працює, а лише сидить у телефоні чи гуляє з подружками. Часом робить манікюр — і я навіть боюсь запитати, чиїми грішми.

Ігор працює, так. Але його зарплати ледве вистачає на їжу та комуналку, особливо з такою отарою. Решта тягну я. Моя пенсія, плюс підробіток: щодня з п’ятої ранку мию підлоги у двох офісах, а до восьмої повертаюся додому. Здавалося б, можна відпочити, але де там — у мийці гора посуду після сімейного сніданку, обід ще не готувався, білизну не постирано, підлогу не підметено. І все це на мені.

Оксана, поки не була вагітною, хоча б у магазин ходила, інколи готувала. Тепер — взагалі нічого. Каже, живіт тягне. Відведе дітей у садок — і зникає. Повертається додому з Ігорем до обіду, а їм же треба — і готувати, і накривати, і потім мити. Невже вона це робить? Звісно, ні. Все на мені. І я вже не витягую.

Одного разу дозволила собі поговорити з сином. Мовляв, Ігорку, у нас забагато народу у маленькій квартирі, може, подумаєте з Оксаною про оренду? Він лише пожав плечима: «Мамо, половина квартири — моя, грошей на оренду нема. Терпи». Ніби ніж по серцю. Я все життя прожила для нього, для родини. А тепер — терпи?

Місяць тому в мене стався гіпертонічний криз. Впала прямо на кухні, сковорідка ледь не впала з плити. Забрала швидка. Лікар сказав: потрібен спокій, відпочинок, жодних стресів. А як тут відпочивати, коли вдома щодня — як на ярмарку?

Діти, звісно, не винні. Але вони, і вагітна Оксана, і байдужість сина — перетворили мою старостість на безкінечну втому. Після обіду намагаюся прилягти хоча б на годину — ноги гудуть, спину ломить. А потім знову встаю, готую вечерю, прибираю. Ввечері будинок перетворюється на божевільню: діти верещать, бігають, б’ються, ревуть. Спокій у цій квартирі — давно забута розкіш.

Останнім часом все частіше ловлю себе на думці, що єдиний вихід — взяти кредит і зняти собі хоч крихітну однушку. Де буде тихо. Де ніхто не буде бити каструлі, розкидати іграшки й чекати, поки їм принесуть їжу. Де я зможу, нарешті, просто видихнути.

Але мені страшно. Страшно залишитися однією. Страшно брати кредит у літах. Але ще страшніше — щодня почуватися покоївкою у власному домі. У домі, де, як мені здавалося, я зустріну старостість у теплі й турботі. А вийшло — з рукими, стертими до крові, і пульсом за двісті.