Свекровь знову напрошується в гості, але моя відповідь — ні, і я не зміню це рішення.

Свекруха знову хоче до нас в гости, але я відрізала — ні. І цього разу свого не зміню.

Щойно чоловік знову почав мені докучати з тією самою піснею — його мати, мовляв, дуже за нами сумує і рветься приїхати. І тут мене пройняло. Одразу сказала рішуче «ні». Тієї єдиної її візитини за шість років нашого шлюбу мені вистачило з головою, щоб заприсягтися: ніколи більше. Тоді вона примчалася не сама, а з рідною сестрою, без попередження, як грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Зараз — ні.

— Хочеш побачитися з мамою — будь ласка, бери доньку, їдь до неї. Хочеш, сними їй готель — я й слова не скажу. Але до мого дому вона більше не зайде.

Але, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні про візит до себе. Їй, бачте, треба саме в нашу квартиру. Я собі запитала — навіщо їй так наполегливо лізти в чуже житло, де її не чекають?

Чоловік родом з Херсонщини. Ми познайомилися ще в студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Квартиру цю купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє житло, я за нього відповідаю.

Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона б спокійно могла допомогти синові купити житло, але замість цього постійно твердить: «А раптом розведетеся, і хитра дружина все забере? Хай краще живе у неї, так надійніше». А от його сестрі, Олені, мати активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати від матері допомогу на іпотеку. Тепер Олена живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку й аліменти. Всі задоволені.

До того ж, свекруха колись пропонувала і нам з чоловіком розлучитися — для видимости. Я тоді холодно відповіла:

— Розлучимося — то справжнє. І одразу. Збирай речі і живи, як хочеш, сам.

З того часу ця тема закрита. Я до неї в дім ні разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Каже:

— Хочу хоча б раз онуку побачити. А то по фотографіях не можу зрозуміти, на кого вона більше схожа.

Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Мабуть, їм треба було влаштувати справжню комісію з порівняння зовнішності. Але їхній план провалився — дочка вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.

Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, погралися з онукою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну: запекла курку, зліпила котлети, приготувала три салати, зробила сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але, не встигли ми сісти, як почалося.

— А де пиріжки? — сувро спитала свекруха.

— Ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.

— Ні, це я так, просто запитала…

Після вечері продовження:

— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?

Я згадала, як чоловік згадував — у них у родині культ субпродуктів: печінка, ливер, пиріжки з потрухами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки і готувати таке просто не можу.

Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгамувати» — спекла вершкові круасани з сиром, ковбасою та капустою. Подаю.

— А де ливерні? — знову невдоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!

Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:

— Що, борщ без потрушків? З м’ясом?! — сказала з огидою.

Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.

Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:

— Ось Оленка — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякої гостинності.

Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. І ті, хто не вміє поважати кордони, залишаться за дверима.