Свекруха хоче знову приїхати, але я залишаюсь твердою у своєму “ні”.

Свекруха знову хоче до мене в гости, але я сказала — ні. І більше не передумаю.

Щойно чоловік знову почав мені докучати з однією й тією ж справою — його мати, мовляв, неймовірно сумує за нами та мріє приїхати. І тут мене просто переклинило. Я одразу відрізала: “Ні”. Одного її візиту за шість років нашого шлюбу мені вистачило з лихвою, щоб дати собі слово: більше ніколи. Тоді вона примчала не сама, а з рідною сестрою, без попередження, як грім серед ясного неба. Ще тоді я стрималася. Зараз — ні.

— Хочеш побачитися з мамою — будь ласка, бери доньку, їдьте до неї удвох. Хочеш, сними їй готель — я й слова не скажу. Але в мій дім вона більше не зайде.

Але, як виявилося, свекруха навіть слухати не хоче ні про готель, ні, тим більше, про візит до себе. Їй, бачите, потрібно саме до нас. Я запитала себе — навіщо їй так наполегливо лізти в чуже житло, де її не чекають?

Чоловік родом із Херсонщини. Познайомилися ще в студентські роки, у Києві. До весілля він знімав квартиру з друзями, а потім переїхав до мене. Квартиру цю купили мої батьки ще десять років тому, і вона оформлена на мене. Це моє житло, я за нього відповідаю.

Мати чоловіка — зовсім не бідна жінка. Вона спокійно могла б допомогти синові купити квартиру, але замість цього постійно твердить: «А раптом розлучитесь, і хитра дружина все забере? Хай краще живе у неї, так надійніше». А от його сестрі, Олені, мама активно допомагала. Та, за її порадою, навіть фіктивно розлучилася з чоловіком, щоб отримати допомогу на іпотеку. Тепер Олена живе у Львові, сидить у декреті, а її «колишній» платить іпотеку та аліменти. Усіх все влаштовує.

До того ж, свекруха колись запропонувала і нам із чоловіком розлучитися — для виду. Я тоді холодно відповіла:

— Розлучимося — значить по-справжньому. І одразу. Збирай речі й живи, як хочеш, сам.

З того часу ця тема закрита. Я до неї в дім жодного разу не їздила — бажання не було. Але три роки тому вона таки приїхала. Сказала:

— Хочу хоча б раз онучку побачити. А то по фотографіях ніяк не зрозумію, на кого вона більше схожа.

Я погодилася. Але ніхто не попередив, що вона знову приїде з сестрою. Мабуть, їм треба було влаштувати справжню розправу над схожістю. Але їхній план провалився — дочка вилитий батько. Визнати це довелося навіть їм.

Я приготувала для них кімнату, вони влаштувалися, пограли з онучкою, отримали подарунки. Потім сіли за стіл. Я накрила на повну — запекла курку, наліпила котлет, зробила три салати, сирну та м’ясну нарізку, торт, фрукти… Але не встигли ми сісти, як почалося.

— А де пиріжки? — суворо запитала свекруха.

— А ви що, голодні залишилися? — здивувалася я.

— Ні, це я так, просто запитала…

Після вечері продовження:

— Мій син чудово знає, що я люблю. Він тобі, мабуть, не розповів?

Я згадала, як чоловік згадував — у них в родині культ субпродуктів: печінка, тельбухи, пиріжки з потрохами. А я з дитинства не переношу запаху сирої печінки, і готувати таке просто не можу.

Наступного дня вони пішли гуляти, а я вирішила «вгадати» — спекла вершкові коржики з сиром, шинкою та капустою. Подаю.

— А де з потрохами? — знову невдоволення. — Ти ж знала, що я їх люблю!

Я пояснила, що не переношу запах. Вона закатила очі. Пізніше за обідом знову сцена:

— Що, борщ без тельбухів? З м’ясом?! — вимовила з огидою.

Тоді я не витримала. Взяла доньку, поїхала до мами. Повернулася ввечері. Ми з чоловіком тоді вперше серйозно посварилися.

Через тиждень, у відеодзвінку, чую її:

— Ось Оленка — молодець. Завжди мене зустріне, завжди приготує, що я люблю. А ця… ніякого затишку, ніякого гостинності.

Після цього я сказала чоловікові: «Нехай навіть не мріє сюди повернутися. Переступить поріг — вилетиш разом із нею». І ось через три роки вона знову рветься до нас. Але тепер — ніколи. Мій дім — це моя фортеця. А ті, хто не вміє поважати межі, залишаться за дверима.