Чому ти мене ненавидиш, коли я роблю для тебе все?

Моє життя в невеликому селі під Черкасами перетворилося на нескінченний жах. Я, Олеся Миколаївна, вже багато років живу під одним дахом зі свекрухою, Галею Петрівною, яка зробила все, щоб перетворити мої дні на пекло. Сьогодні моя терплячість урвалася: я запитала її те, що мучило мене роками: «Чому ти так сильно мене ненавидиш?» Відповіді не було, лише холодне мовчання та її зневажливий погляд. Моя душа розривається від болю, а серце кричить від несправедливості.

Того дня я, як завжди, прибирала в хаті. Пропилососила, почала мити пол, намагаючись, щоб усе сяяло. І раптом Галя Петрівна, сидячи у своєму кріслі, з явним задоволенням розсипала крихти від печива прямо на щойно вимиту підлогу. Я завмерла, не вірячи очам. Це було зроблено навмисно, і вона навіть не намагалася приховати свою злість.

— Мамо, навіщо ти це робиш? Я ж бачила, що спеціально! — вигукнула я, ледве стримуючи сльози.

Вона подивилася на мене з презирством і кинула:

— Нічого, ще раз прибереш! Не помреш!

Із задоволеною посмішкою вона повернулася до старої газети, яку перечитувала вже десятки разів. Я, проковтнувши образи, взяла віник і лопату й почала прибирати за нею. Але всередині мене все кипіло. Я пішла до іншої кімнати, щоб не вибухнути, а потім вийшла у сад — робота на свіжому повітрі трохи заспокоювала. Але біль від її слів і вчинків роз’їдав мене, немов отрута.

— Чому ти так сильно мене ненавидиш? — не витримала я пізніше, стоячи перед нею. — Чим я заслужила таке ставлення? Я готую тобі, прасу, прибираю, доглядаю за тобою! Моя донька, Марічка, завжди тобі допомагає! Чому ти мене так ненавидиш?

Вона навіть не обернулася. Ні слова, ні погляду — лише крижана байдужість. Я розплакалася, більше не маючи сил стримуватися. Доробивши прибирання, я взялася за прання, але сльози котилися по щоках. Моє життя перетворилося на замкнуте коло принижень, і я не знала, як із нього вирватися.

Мій чоловік, батько Марічки, помер багато років тому. Нашій доньці тоді було лише вісім. Одразу після похорону Галя Петрівна заявила:

— Ти залишишся у мене! І навіть не думай про переїзд. Не хочу, щоб у селі підняли галас, нібито я тебе вигнала.

Я погодилася, бо йти мені було нікуди. У моїх батьків жила сестра з двома дітьми, і для нас із Марічкою там просто не було місця. Я наївно сподівалася, що з часом ми з Галею Петрівною знайдемо спільну мову. Але дива не сталося. На людях вона поводилася чемно, але вдома, наодинці, знущалася з мене. Вона постійно нагадувала, що я повинна їй коритися.

— Яка ж ти нікчемна! Кому ти потрібна? Жоден чоловік на тебе не подивиться, та ще й із дитиною! Житимеш у мене з Марічкою, а коли я помру, отримаєш мій дім. Але якщо не робитимеш усе, що я скажу, — віддам будинок небогам, і залишишся ні з чим!

Я боялася її погроз і терпіла. Робила все, щоб Марічка ні в чому не потребувала. А Галя Петрівна, якій уже за дев’яносто, живе й радіє. Здоров’я у неї залізне, всю пенсію вона використовує на себе, вимагаючи, щоб я купувала їй дорогі продукти та смачні делікатеси. Я давно зрозуміла, що помилилася, погодившись жити з нею. Ці роки принижень зламали мене.

Моя Марічка закінчує університет і незабаром виходить заміж за чудового хлопця. Вони будуть жити в нього, і я щиро сподіваюся, що її життя складеться щасливо. Але мені так боляче за себе, за своє змарноване життя. Я віддала все заради доньки та свекрухи, а натомість отримала лише зневагу й самотність.

Коли зрозумієш, що страждати заради когось — ще не означає бути коханою, може, знайдеш в собі силу сказати: «Годі».