Свекруха на весіллі: подарунок, який краще не отримувати

Давним-давно, у старому місті Львові, де вулички вимощені бруківкою, а в повітрі пахне кавою, готувались до весілля Оксана та Тарас. У день свята, коли гості вже веселилися, ведучий оголосив: “Час дарувати подарунки!”

Першими підійшли батьки нареченої. За ними — мати Тараса, Марія Степанівна, з великою коробкою, перев’язаною жовто-блакитною стрічкою.

“Ого! Що ж там таке?” — прошепотіла Оксана на вухо Тарасу.

“Не знаю. Мати нічого не казала”, — зніяковіло відповів він.

Вирішили розгорнути подарунки вранці, коли стихне весільний гамір. Оксана запропонувала почати саме з коробки від свекрухи. Розв’язавши стрічку та знявши кришку, вони зазирнули всередину… і завмерли.

Ще до весілля Оксана помітила в Тараса одну дивну звичку: він ніколи не взяв би найменшої дрібнички без дозволу.

“Можна доїсти цю цукерку?” — несміливо питав він, показуючи на останню карамельку у вазочці.

“Звісно! Навіщо питати?” — дивувалась дівчина.

“Привик”, — соромливо посміхався Тарас.

Лише згодом Оксана зрозуміла, звідки у майбутнього чоловіка така скромність.

Коли Тарас запросив її у гості до Марії Степанівни та Василя Олексійовича, спочатку свекруха здалась привітною. Але перше враження розвіялось за обідом.

Їм подали тарілки з двома ложками картоплі та маленькою котлеткою. Тарас швидко все з’їв і тихо попросив ще.

“Ти скільки можеш?! Ненажера! Я тебе не прогодую!” — гукнула Марія Степанівна, збентеживши Оксану.

Але коли добавки попросив Василь Олексійович, йому тут же наклали повну миску.

Пізніше, готуючись до весілля, Оксана ще раз переконалася, що свекруха ненавидить власного сина. Їй не подобалось нічого: ні ресторан, ні меню, ні навіть обручки.

“Нащо так дорого? Можна ж знайти дешевше!” — нарікала вона.

Оксана не витримала:

“Це НАШЕ весілля! Ми самі вирішуємо!”

Ображена Марія Степанівна перестала дзвонити і навіть погрожувала не прийти.

За два дні до весілля Василь Олексійович сам прийшов до молодят.

“Сину, допоможи мені з подарунком”, — сказав він і вивів Тараса до машини.

Виявилось, батько купив їм пральну машинку, щоб не слухати докорів дружини. Він зізнався, що вони посварились — Марія Степанівна вважала такий подарунок занадто розкішним.

Але в день весілля вона таки прийшла — у дорогій сукні, на таксі. Поводилась чемно, передала коробку зі стрічкою, а потім зникла серед гостей.

Наступного ранку Оксана й Тарас розгорнули подарунок.

“Рушники?” — невірячи прошепотіла дівчина.

“І шкарпетки”, — гірко додав Тарас, виймаючи дві пари махрових носоків. — “Батько мав рацію. Вона подарувала перше, що під руку потрапило. Краще б нічого не дарувала.”

Але найгірше було попереду. Через тиждень Марія Степанівна зателефонувала синові:

“Розкажи, хто що подарував? А тітка Ганя? А кум? А подруги Оксани?”

Тарас стиснув зуби:

“Мамо, це не твоя справа.”

І вперше у житті поклав трубку без докорів сумління.

Життя вчить нас: доброту не виміряти грошима. Але повага, як і любов, криється у дрібницях. А в Марії Степанівни їх не залишилось…