Моя подруга, яка стала вільною від свого чоловіка, і це радує мене.

Та моя подруга Олеся, а заразом і хрещена, нарешті пішла від свого чоловіка Василя, і я аж світ не милий від щастя за неї. Цей Василь був тим ще подарунком: ані копійки не добував, цілими днями лише мудрував та за кожною спідницею бігав. І ось, кілька днів тому дзвонить мені Олеся, вся сяє від радості, й хвалиться: їде у Ворохту відпочивати з новим кавалером, Богданом. Я ледь кави не поперхнулася, коли почула. Ото ж бо й диво, як швидко вона життя налагодила! Але, чесно кажучи, я за неї шалено щаслива — вона заслужила своє щастя після всього, що пережила.

Олеся з Василем прожили майже десять років, і усі ці роки я дивилася на неї й думала: “Лесю, ну коли ти вже пошлеш його куди подалі?” Він був з тих чоловіків, що вважають: їхня присутність у хаті — вже великий внесок. Працювати? Та де там. Зате кожного вечора він розсідався на дивані, ніби пан, і вимагав вечерю, критикуючи Олесину страву. А ще ті його “пригоди” на стороні! Олеся не раз ловила його на підозрілих повідомленнях у телефона, а то й з помадою на комірці. Він, звісно, усе заперечував, звалював провину на неї: “Сама ти мене довела!” Я їй сто разів казала: “Кидай його, ти молода, гарна, знайдеш собі нормального хлопця”. Але вона все терпіла, чи то з кохання, чи то зі страху залишитися самотньою.

І ось, три місяці тому, Олеся не витримала. Розповідала мені потім, як знайшла у Василя листування з якоюсь дівчиною, та ще й дізнала, що він витратив їхні спільні заощадження на свої “гулянки”. Це стало останньою краплею. Вона зібрала його речі, виставила за двері й сказала: “Годі, Василю, шукай собі нову дурну”. Я, коли довідалася, ледь не захлопала в долоні. Василь, звісно, намагався повернутися — то з квітами приходив, то дзвонив із обіцянками “виправитися”. Але Олеся була непохитна. “Досить, — сказала вона мені. — Я більше не хочу жити з людиною, яка мене не поважає”.

І от, не встигла я озирнутися, як вона вже дзвонить і захоплено розповідає про Богдана. Познайомились вони, уявіть собі, у кав’ярні. Олеся зайшла випити кави після роботи, а він сидів за сусіднім столиком, читав книжку. Вона каже, він одразу їй сподобався: інтелігентний, доглянутий, з добрим почуттям гумору. Слово за слово, забалакали, обмінялися номерами. А через пару тижнів Богдан запропонував їй поїхати у Ворохту — зняти хатинку в горах, кататися на лижах, гуляти лісом. “Уяви, — каже Олеся, — він сам усе організував, навіть машину найняв! А Владислав би лише нявчав, що це дорого”.

Я слухала її й не вірила своїм вухам. Олеся, яка ще зовсім недавно плакала у мене на кухні, тепер сміється, будує плани й розповідає, як Богдан вчить її готувати італійську пасту. “Він, знаєш, не просто кавалер, — каже вона. — Він мене слухає, йому справді цікаво, що я думаю”. І тут я зрозуміла: це не просто курортний роман. Олеся по-справжньому закохалась, і, схоже, Богдан — саме той, хто може зробити її щасливою.

Звичайно, не обійшлося без пліток. Наші спільні знайомі вже товчуть: “Олеся, мовляв, швидко забулася, не минуло й півроку!” А я їм у відповідь: “І правильно зробила! Життя одне, чого їй страждати через такого, як Василь?” Дехто, правда, вважає, що вона занадто квапливо зблизилась із новим парубком. Але я бачу, як вона ожила. Раніше вона ходила з погаслим поглядом, а тепер сміється, жартує, навіть волосся перефарбувала у яскраво-карі. Каже: “Хочу бути гарною для себе й для Богдана”.

Коли вона розповіла про Ворохту, я не втрималась і спитала: “ЛеЯ вже уявляю, як вони повертатимуться засмалені, щасливі, з купою спільних спогадів, і знову почнеться щось нове й гарне.