Ми збираємося видати нашу доньку заміж: час будувати власну родину.

Колись ми з чоловіком, Ярославом, збиралися видавати нашу доньку Соломію заміж. Соломії вже 27 років, саме час створювати свою родину, тим більше що вона зустріла гарного хлопця — Богдана. Він старанний, працює інженером, до Соломії ставиться з турботою, та й ми з Ярославом його відразу прийняли. Все йшло до весілля, ми вже почали обговорювати дату, сукню, гостей. Та коли я дізналася, яким «посагом» забезпечила свого сина Богдана його мати, Любомира Степанівна, я ледь не втратила мову. Невже в ХХІ столітті ми знову граємо у Середньовіччя, де посаг вирішує, хто кого вартий?

Соломія в нас дівчина розумна. Закінчила університет, працює маркетологом, сама себе забезпечує. Ми з Ярославом завжди вчили її бути самостійною, щоб вона не розраховувала лише на чоловіка. Але, звичайно, як батьки, ми хотіли допомогти молодим на початку. Вирішили подарувати їм гроші на перший внесок за квартиру, щоб вони могли оформити іпотеку. До того ж я потихеньку збирала для Соломії «посаг» — гарну постільну білизну, набір посуду, навіть нові штори купила, щоб їхнє гніздечко було затишним. Думала, це дрібниці, але вони покажуть, що ми піклуємося. А Богдан, як наречений, теж обіцяв внести свою лепту — у нього були заощадження, і він говорив, що хоче, щоб у них із Соломією все було на рівних.

Ось і минулого тижня ми з Ярославом поїхали до Любомири Степанівни, щоб обговорити весілля. Вона жінка видатна, завжди із зачіскою, ніби тільки з перукарні, і з таким тоном, наче знає все на світі. Сіли за стіл, п’ємо чай, і раптом вона починає: «Оленко Петрівно, а що ви Соломії в посаг даєте? У нас же традиція, щоб наречена з достатком у родину входила». Я спершу подумала, що вона жартує. Який посаг? Невже ми корів та скрині із золотом маємо привозити? Та Любомира Степанівна була серйозна. І тут вона видає: «Я своєму Богданові дала авто, повністю оплачене, та половину вартості квартири. А що в вас?»

Я ледь чашку не впустила. Авто? Половина квартири? Невже вона тепер нам рахунок виставлятиме за свого сина? Я, звичайно, стрималася, посміхнулася і сказала, що ми теж допомагаємо дітям, але подробиць обговорювати не стала. А всередині все кипіло. Ми з Ярославом не мільйонери, але для Соломії зробили все, що могли. А тепер виходить, що наш посаг — це «дрібниці», а Любомира Степанівна прямо-таки князя виховала, якого ми мусимо засипати дарунками?

Повернувшись додому, я все розповіла Соломії. Вона лише засміялася: «Мамо, та яка різниця, що вони дають? Ми з Богданом самі впораємось». Але мені було прикро. Не за себе, а за Соломію. Вона така світла, добра, а тепер її наче оцінюють за якоюсь середньовічною шкалою. Я поговорила з Ярославом, але він, як завжди, вирішив не загострювати: «Оленко, не берЯрослав тихо додав: «Головне, щоб наші діти були щасливі, а решта — то вже дрібниці».