Ранкова рутина мами о 5:30

Сьогодні вранці, п’ятого-тридцять, я прокинулася від шуму на кухні. Знову моя матуся, Оксана Іванівна, вирішила, що ранкова зоря – ідеальний час для приготування вареників. Мій чоловік, Василь, лежав поруч із зануреним у подушку обличчям, немов ховаючись від неминучого. “Дійсно, треба було подумати, перш ніж запрошувати маму жити до нас”, – пробурмотів він, коли почув, як у коридорі лунає її дзвінкий голос: “Оленко, Василю, вставайте! Сонце вже високо!”

Вона завжди така – невгамовна, як вітер у степу. Двадцять років працювала за кордоном – спочатку в Італії, потім у Чехії – прибирала, доглядала, шила, а гроші надсилала нам, щоб я і мій брат мали все, що потрібно. Рік тому вона повернулась додому – з валізою подарунків, звичкою вставати з першими півнями та енергією, якої вистачило б на ціле село. Ми з Василем запросили її до нас, щоб вона нарешті відпочила. Але, здається, для неї “відпочинок” – це коли за одну годину встигаєш і тісто замесити, і борщ закип’ятити, і ще встигнути розповісти, як у Празі готували кнедлики.

Той ранок обіцяв бути спокійним. Після важкого тижня на роботі я мріяла про ліжко, каву і тишу. Але тільки я заплющила очі ще на п’ять хвилин, як почула гуркіт каструль на кухні. “Оленко, йди сюди, треба картоплю чистити! Василь, дістань банку з квашеною капустою!” – лунало знизу. Василь зітхнув: “Твоя мати – це стихійне лихо”. Я тільки посміхнулась: “Це наша доля, любов моя”. Але в душі я вже готувалась до чергового маминого “бойового” ранку.

Кухня нагадувала поле битви. Матуся, у вишитому фартушку, крутила м’ясо на котлети, на плиті шкварчала цибуля для засмажки, а на столі чекала гора картоплі. “Мамо, – пробую запротестувати, – можна ж і пізніше?” Вона лише хитнула головою: “Оленко, ранок – золотий час! Ви спите, а робота чекає!” Василь, щоб якось відволікти її, запропонував зварити кави, але матуся відмахнулась: “Колись випиймо, а поки – бери ножа, наріжеш буряка!”

Її енергія – це щось неймовірне. За годину ми встигли почистити ведро картоплі, зліпити тридцять вареників і накришити сало на шкварки. Василь намагався зникнути під виглядом “треба вигуляти собаку”, але матуся його зупинила: “Куди ти, Василько? Йіжте спочатку, а потім і Бімка почекає!”

Між ділом вона розповідала, як в Чехії вчилася робити трдельник, як італійці хвалили її борщ, як за кожним вікном за кордоном вона бачила наші Карпати. Я слухала і відчувала, як щемить серце. Але водночас думала: “Мамо, ну хіба не можна просто поспати до сьомої?”

До обіду кухня сяяла, на столі парували вареники, а ми з Василем виглядали так, ніби тільки що пережили навал ординців. А матуся, бадьора й весела, ставила перед нами миски: “Ну що, діти, смакуйте, доки гаряче!”

Я пожалілася подрузі, що мама не дає спати у вихідні. Вона сміється: “Олю, це ж твій скарб! Вчиться жити з повною віддачею!” Може, і так. Але я все ще мрію про ту саму суботу, коли прокинуся сама – без криків, гуркоту і миттєвого почуття провини за “змарнований” день.

Тепер я вчуся жити під одним дахом із цією дивовижною жінкою. Вона – мій герой, моє сонце, і я знаю: її любов – у кожній ложці борщу, у кожній вимогливій фразі. Але якби це сонце трохи пізніше сходило…

Ну, хоча б у неділю.