«Я думала, ти не прийдеш…» — розповідь про несподіване повернення

«Я подумала, що ти не прийдеш…» – історія одного повернення

Коли Олег повернувся додому з роботи, кинув сумку на підлогу й, роззувшись, пройшов у кухню:

— Що у нас на вечерю? — спитав він звичним тоном.

Наталка навіть не обернулася.

— Нічого. Але це неважливо. Сьогодні я розмовляла з господаркою квартири. Сказала, що ми виїжджаємо в кінці місяця.

Олег завмер.

— Що? Ми ж домовилися, що ще не знайшли новий варіант.

— А навіщо шукати? — вона повернулася до нього з усмішкою. — Ми переїжджаємо… до твоєї колишньої дружини, Оксани.

Він опустився на стілець, приголомшений.

— Наталко, ти при своєму?

— Абсолютно. Ти сам казав, що частина квартири ще твоя. Ми заощадимо гроші, я вже знайшла садочок для Данила поруч, до того ж магазини під боком.

Олег відчував, що йому бракує повітря. Він давно не відчував себе господарем свого життя. Робота стала менш оплачуваною, будівництво, на яке він покладав надії, затримали, і грошей катастрофічно не вистачало.

З Наталкою все давно йшло шкереберть. Вона була молодшою, вимогливою і звикла до розкоші. Колись це здавалося привабливим. Тепер — вимотувало.

Він довго вагався, але все ж подзвонив Оксані.

— У нас труднощі. Потрібно десь пожити кілька місяців.

— Це й твоя квартира, Олеже. Звісно, приїжджай, — спокійно відповіла вона.

Коли вони прийшли, Наталка оглянула квартиру й незадоволено зморщила ніс:

— Темнувато, — кинула вона й пішла по кімнатах у взутті. — Схоже, підходить.

Оксана все терпіла мовчки. Але коли справа дійшла до кухні, поставила умови:

— Прибираємо почергово. Їжу готуємо окремо. Холодильник — спільний, але з полицями.

Наталка була обурена:

— Ми не наймалися жити за правилами!

— А ми не наймали вас у пансіон, — відповіла Оксана, не підвищуючи голосу.

Наступний місяць став кошмаром. Наталка чіплялася до Оксани, натякала, щоб та з’їхала. Але Оксана трималася. Олег мовчав, бо знав: його провина у всьому цьому.

Одного разу Оксана сказала:

— Я поїду до батьків. Відпочину. Тільки, благаю, не зруйнуйте квартиру.

Наталка ледве приховувала злорадство. А наступного дня знову почала розмову:

— Я замовила дизайн-проект, вибрала плитку, треба сплатити…

Олег не витримав:

— Ти з глузду з’їхала?! Ми нічого не обговорювали. Я не дам жодної гривні!

— А ти хто такий, щоб вирішувати? — огризнулася вона. — Ти вже давно не чоловік, а гаманець, який майже порожній.

А ввечері вона зібрала речі.

— Ми з Данилом їдемо до Львова. Захочеш нас повернути — приїжджай. І гроші привези.

Олег мовчки дістав картку й кинув у сумку.

— З сином я бачитимуся по неділях.

Коли двері зачинилися, Олег уперше за багато років відчув свободу. Він підійшов до вікна й довго дивився на річку.

Через тиждень повернулася Оксана. Тихо, як завжди. Він почув воду у ванній і підбіг, забувши, що тепер у квартирі знову є хтось.

— Вибач… — пробурмотів він, побачивши її.

Вона вийшла на кухню, а він, не обертаючись, промовив:

— Мені здається, я все ще люблю тебе.

— А я, Олеже. Але назад дороги немає. Тільки якщо почати спочатку.

— Я готовий, — прошепотів він.

— Готовий він… — усміхнулася вона. — Чую, доведеться знову тебе годувати. Ну що, голодний?

— Звісно. Зранку нічого не їв.

— Тоді чисти картоплю. У нас тут, між іншим, увесь господар робить сам.