Ціна обману: шлях від фільтрувальника до водяного

Двері у стареньку хрущовку в одному з районів Чернігова відчинилися майже відразу — ніби господиня вже давно чекала на гостя. На порозі з’явилася худа, невисока бабуся літ вісімдесяти з жвавими, пронизливими очима.

— Добрий день, — ввічливо промовив молодий чоловік, ледь посміхаючись.

— І тобі здоров’я, сину, — кивнула бабуся. — Заходь, не стій на сквозняку. З соцслужби чи звідки?

— Ні, бабусю. Я — від компанії, що займається очищенням води. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крана стане джерельною — чистою, як колись, коли її можна було пити без страху.

— Ого! — бабуся підняла брови. — Значить, водяник ти, що річку чистиш? Справа добра. Заходь.

Хлопець акуратно витер черевики об старенький килимок і зайшов усередину.

— Чи можна не роззуватися? — спитав він, дивлячись на витертий лінолеум у коридорі.

— Звісно, не переймайся, донька моя помиє. Молода вона, а я вже стара. Не до прибирань мені.

— Та що ви, бабусю! Ви ще повні сил! Навіть рум’янець на щоках! — сказав хлопець із звичною брехливою ввічливістю. — А де кухня? Хочу показати «товар обличчям».

— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я ж себе в дзеркалі вже років десять не бачила — донька повісила їх так високо, що мені й маківки не розгледіти. Ходімо, покажу твоє «поле чудес».

Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — дві герані й блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець почав працювати: відкручував, прикручував, наливав воду у склянки, показував фільтри й радісно пояснював різницю між «брудною» та «очищеною» водою.

— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Але спершу давай чаю вип’ємо. Самоті нудно, а з людиною — як мед. Хвилин п’ять, не більше.

Хлопець замислився, але погодився. Бабуся спритно закип’ятила воду і заварила чай — ароматний, з незвичайним присмаком.

— Родина в тебе є, сину? — спитала вона, розливаючи по чашках.

— Ні, самотній.

— І слава Богу. Ще рано тобі дітей. Чай смачний?

— Дуже. Де ви такий берете? Я б собі теж придбав.

— Мені його русалки на день народження дарують, — усміхнулася бабуся.

Хлопець збрехав у відповідь:

— А ви чого так двері відчиняєте? Зараз скрізь ошуканці.

— А чого мені боятися, сину? Я вже своє віджила. В мої роки час самій людей лякати, а не труситися. Тим паче таких, як ти.

У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:

— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри за п’ять гривень купую, а продаю за двісті. Іноди й воду «підфарбовую», щоб— щоб більше грошей брати, а тепер розказав усе, бо чай у вас не простий, а чарівний.