Забуте привітання у листівці

**Забута вітальна листівка**

Вернувшись додому, Соломія Ярославівна була в поганому настрої.
— Привіт! Будеш вечеряти? — зустрів її в прихожій чоловік Богдан із посмішкою.
— А ти що, приготував? Звичайно ж на кухні тебе не побачиш, — здивовано подивилася вона.
— У тебе сьодогі свято. Думав, не варто тобі в такий день коло плити стояти, — весело відповів Богдан.

Соломія сіла на пуфик у коридорі й раптом заплакала.
— Соломіє, що сталося? — злякався чоловік.
— Вона навіть не привітала… Ані слова… — прошепотіла жінка крізь сльози.
— Хто? Про кого ти? — Богдан ніяк не міг зрозуміти, чому дружина розридалася в такий, здавалося б, радісний день.

Зранку настрій у Соломії Ярославівни був кволим. Сьодогі їй виповнилося 60. Ювілей святкували скромно — лише вдома. Але на роботі довелося приймати вітання, слухати тости й турбуватися про стіл. Від усього цього метушливого дня вона стомилася, і єдине, чого хотілося — повернутися додому, затишно закутатися в плед і трохи побути наодинці.

Ввечері подзвонила сестра.
— Ну що, Соломіє, вітали тебе? — поцікавилася вона.
— Вітали. На роботі все було гаразд. Богдан квіти приніс, путівку в санаторій подарував — влітку поїдемо, — спокійно відповіла Соломія.
— Ось і чудово! У нас уже вік такий, що треба себе тішити. А діти? Василь ще на вахті?

— Так, ще місяць працюватиме. Вранці подзвонив, а ввечері орхідею прислав — гарну, у горщику.
— А невістка? Вона ж поруч живе. Хоч зайшла привітати?
— Навіть не написала… — гірко зітхнула Соломія. — Ми з Богданом стільки для них зробили, а вона… Навіть листівки не надіслала.

— Та ну?! — обурилася сестра. — У мене дві невістки, бувало всяке, але таке щоб — ніколи. Невже взагалі нічого?

Пізно ввечері, майже об одинадцятій, телефон Соломії пікнув. Повідомлення. Там — стандартна картинка з інтернету із написом «З днем народження». Жодного свого слова. Жодного дзвінка. Жодного натяку на щиру увагу. Просто переслане зображення.

— Ось і все її вітання, — з образами сказала Соломія Богданові перед сном. — Швидко забула, що живуть у бабусиній квартирі, яку ми віддали без зайвих умов.

— Та годі тобі заводитися! Зараз у молодіжі це норма — картинку скинути, лайк поставити й вважати, що привітав, — намагався вгамувати її Богдан.
— Ні, Богдане. Це не норма. Це неповага. Ювілей — не просто дата. Це важлива віха. І така дрібниця багато про людину говорить.

Наступного ранку настрій Соломії не поліпшився. Обида тільки зростала. Вона постійно прокручувала вчорашнє в голові, нагадувала деталі, перебільшувала і доводила себе до сліз. Богдан бачив, але нічим допомогти не міг. Навіть подзвонив сину.

— Мама знову незадоволена, — втомлено почав Василь. — Знову Катю лає?
— Не лаю. Просто прикро, коли людина, що живе за сто кроків, навіть голосом не привітала, — не витримала Соломія і сама взяла слухавку. — Передай своїй дружині: я все пам’ятаю. І цей день теж.

— Мам, ну може вона втомилася. Вона ж працює, — намагався виправдати дружину Василь.
— Та годі! — знизала плечима мати. — На таку листівку час знайшовся, а на два слова — ні? Зручно ж?

Пізніше Василь все ж поговорив із Катею.
— Я зовсім забула… — виправдовувалася вона. — День був жахливий, на роботі завал, доді повзла — сил не було. Ось і скинула хоч щось. Думала на вихідних зайти з подарунком.
— Ну тепер уже пізно, — похмуро відповів чоловік. — Мама образилася. І це надовго.

У суботу Катя знову не встигла — робота, а в неділю вирішила відпочити. Про візит згадала пізно ввечері.
— Ну й добре, — сказала вона чоловікові. — Наступного разу зайдемо. Не кінець же світу.

Але Соломія була непохитна.
— Не треба ваших формальних візитів, — холодно сказала вона сину. — Ложка до обіду цінується. Усе. Запізно.
— Тобто ти проти, щоб ми прийшли?
— Проти, — різко відповіла Соломія. — Мені не потрібні ввічливі гості. Мені потрібна повага. А якщо її нема — не треба вдавати.

Катя, зі свого боку, не бачила у своїй поведінці нічого жахливого. Але розуміла: із такою свекрухою треба бути тактовнішою. Тому до річниці весілля Соломії та Богдана вона наполВона підготувала солодкий пиріг і, приходячи до них, з теплим усміхом сказала: “Давайте згадаємо, як ви вчать нас бути родиною”.