Пошуки себе в понеділок

Знайдення себе у понеділок

У той понеділок Марічка прокинулася раніше, ніж завжди. Не від будильника, не від звуків — просто відкрила очі. Наче всередині вимкнувся якийсь моторчик, що три останніх роки піднімав її з ліжка за розкладом. На годиннику було 6:42. За вікном валив мокрий сніг, сивий й важкий, немов навмисне намагався прокрастися в кімнату через щілини. Повітря в хаті було густим, чужим. І щось у цьому ранку відразу здавалося не таким.

Вона лежала й слухала, як стогне старий радіатор. Звук був нерівний, із присвистом, наче хтось дряпався всередині. Мабуть, знову впав тиск. А може, у будинку холодно. А може, і в ній самій стало холодно — адже ніхто не виміряє, де насправді стався збій.

На кухні все було на своїх місцях: біла чашка з тріщиною, холодильник у магнітиках із міст, де вона ніколи не бувала, черства булка на дошці. Рука сама потягнулася до шухляди з кормом для кішки. Але кішки вже не було. Вже рік. І все одно — рука жила своїм життям. Пам’ять не відпускала.

Марічка працювала в копіцентрі при поліграфічній фірмі на околиці Черкас. Шостий рік. Там пахло папером, тонером, кавою з автомата і чиєюсь вічною втомою. Кожен день був немов копією минулого. Обличчя — однакові, розмови — затяті, сенс — давно стертий. Колеги — передбачувані: Вітя з нескінченними жартами про дружину, Іринка, яка навіть у туалеті по гучному зв’язку обговорювала любовні драми, й Дмитро-старший, старий друкар, для якого життя закінчилось, коли помер його улюблений пес. А вона — як вже давно не людина, а функція, механізм у системі, де немає місця ні почуттям, ні зривам.

Вона глянула у дзеркало. Обличчя без особливих прикмет. Не старе, не втомлене. Просто чуже. І в голові промайнуло: «А навіщо?» І одразу — порожнеча. Бо відповіді не було. І давно вже не було.

На роботу не поїхала. Просто не вийшла. Їхала в автобусі й дивилася, як пропливає повз її офіс, немов це просто декорація. А вона — глядач, який навіть аплодувати вже не має сил. Дісталася до іншої частини міста, де колись, ще в дев’ятому класі, з Даринкою пили сік з пакета й цілувалися з хлопцями, яких давно забула. Тоді все було інакше. Солодко. Вільно.

Тепер на тому розі стояв кіоск кольору м’яти з меню, написаним від руки. Марічка купила лате з корицею — вперше в житті. Раніше не терпіла цю пряність. Відпила й відчула, як язик обпікає, а всередині — немов хтось обережно ввімкнув світло.

Вона блукала подвір’ями, дивилася, як бабуся кришить хліб голубям, немов ділить не батон, а душу. Як підліток сміється, падаючи в сніг. Як жінка в хустці підправляє дитячий візок. І все це наче відбувалося у виставі, а вона нарешті перестала грати й просто спостерігала. І в цьому спогляданні було дивне почуття — не болю, не щастя, а чогось теплого, людського. Немов знову дозволили відчувати.

О другій годині Марічка зайшла у перукарню. Спонтанно. Без запису.

— Що робимо? — запитала майстриня.

— Стрижку. Гостряче. Щоб мати перелякалася.

— Буде, як хочете, — усміхнулася жінка й взяла ножиці.

ПасмПряді падали на підлогу, як минуле — кожне з них було спогадом, обидою чи задушеним криком, а коли вона вийшла з новою, короткою, сміливою зачіскою, відчула, що дихати стало легше, наче хтось пішов, хто занадто довго сидів усередині та заважав жити.