Вкрадене серце

Зимі того року на Полтавщині стояла люта: морози за сорок градусів обпікали все навколо, а вночі термометр падав ще нижче, ніби сама природа випробовувала людей на міцність.

— Василю, загорнись тепліше! Надягни светр, той, що я тобі зв’язала, вовняний, — наставляла чоловіка Ганна, проводжаючи його на роботу.

Хоч як холодало, справи на фермі не чекали. Корови, голодні й нетерплячі, вимагали догляду. Василь, уже не молодий, на порозі пенсії, звично збирався на роботу. А Ганна лишилася вдома — чекала дочку з онуком, але та подзвонила з міста:

— Мамо, поки морози не вщухнуть, не ризикнемо їхати. Приїдемо наступного тижня, у вихідні.

— Правильно, доню. Раптом автобус зламається у таку погоду? Бережи себе й малого, — відповіла Ганна, приховуючи тривогу.

Відключивши телефон, вона завмерла, поринувши у спогади. Перед очима з’явилася та зима, майже півстоліття тому, коли вона, юна Ганнуся, з подругою Олею вирушила до глухого села до Олиної бабусі. Тоді морози теж гризли, сягали тридцяти п’яти градусів, але молодість брала своє.

— Ганнусю, поїдемо зі мною до бабусі! — умовляла Оля. — Канікули зимові, самій нудно, а ти побачиш наше село. Правда, звідти ще до села добиратися, але нічого, впораємось!

Обидві були шістнадцятирічними. Ганнуся, умовивши матір, зібралася в дорогу. Одяг теплий, дух бойовий — мороз їм був ні по чім. Автобус довіз до великого села, але далі водій відмовився їхати:

— Все, приїхали! Дорогу замело, трактор не пройшов. Не поїду, застрягну! — буркнув він, ігноруючи обурення пасажирів.

Ганнуся з Олею, як і всі, вийшли.

— Ганнусю, до села ще кілометрів дванадцять, — зітхнула Оля. — Куди в таку погоду? Ходімо до тітки Марії, маминої сестри, вона тут живе. Переночуємо, а вранці вирішимо. Мама підказала, про всяк випадок.

Так і зробили. Тітка Марія нагодувала їх гарячим борщем, напоїла чаєм із медом, поклала у маленькій кімнатці. А вранці сусід, дядько Іван, погодився підвезти їх до села на санях. Тітка Марія ще звечора домовилася:

— Іване, візьми дівчат, їм до баби треба.

— Та як не взяти? — добродушно відгукнувся він. — Домчу з вітерцем!

Ганнуся з Олею залізли в сани.

— Ну, дівчата, вкривайтеся кожухом, а то замерзнете! — дядько Іван турботливо підгорнув важку шубу й рушив конем.

Сани посунули сніжною дорогою. За селом тягнувся сосновий гай, а далі — безкрайній степ, вкритий білою ковдрою. Дорога була нерівною, десь замело, але кінь ішов упевнено.

— Дядьку Іване, а вам скільки років? — запитала Оля, щоб розігнати тишу.

— Під сімдесят п’ять, — усміхнувся він. — Але я ще ого-го! Влітку овець пасу, чабаном працюю. Степ у нас — не надивишся, усе цвіте, пахне. Приходьте влітку, самі побачите!

Дядька Івана в селі любили. Добрий, відкритий, він умів розповісти історію так, що забувалися й мороз, і довга дорога. Поки їхали, базікали про дрібниці, але раптом Іван, примружившись, промовив:

— Цією дорогою, дівчата, я свою Марійку привіз. Давно, літ п’ятдесят тому. Украв її, можна сказати…

— Як вкрали? — скрикнула Оля. — Оповідайте, дядьку Іване!

— Бабу Марію, що нас провожала? — підхопила Ганнуся.

— Її, мою Марійку, — кивнув він, і очі його спалахнули. — Тоді вона була дівчиною, молодою, як ви.

Ганнуся з Олею замовкли, боячись пропустити слово.

— Давно діло було, — почав Іван. — Поїхав я в те село, куди вас везу. Відправив мене батько по справах до брата його, дядька Тараса. Мені двадцять п’ять, неодружений, усе наречену шукав, таку, щоб серце запалало. У нашому селі такої не знайшов.

Приїхав Іван до дядька Тараса. У того син, Петро, рівесник Івана.

— Здоров, Іване! — зустрів його Петро. — Батько у стайні, незабаром повернеться. А ввечері в клуб підемо, у нас дівчата — золото!

У клубі гриміла музика. Дівчата кружляли у танці, підбігали до Івана, тягли його у коло. Але він, передихнувши, помітив її — ту, що тільки увійшла. Нев— Невисока, з довгою русою косою, у білих валенках та охайному кожусі, вона знімала хустку, а її щоки горіли від морозу.