Відлуння таємниць: родинна драма у мегаполісі

**Відлуння таємниць: сімейна драма у великому місті**

Михайло Петрович із дружиною Ольгою вирушили до Львова, щоб провідати доньку. Вже під вікнами будинку, де жила їхня Соломія, Михайло помітив, як сильно хвилюється дружина.
– Олю, щось не так? – запитав він, уважно дивлячись на неї.
– Та ні, просто Соню давно не бачили, ось і накатило, – спробувала посміхнутися Ольга, але голос їй тремтів.
Вони піднялися до квартири доньки. Михайло рішуче натиснув дзвінок. Двері не відчиняли.
– Дивно, невже немає вдома? – пробурмотів він, глянувши на дружину, і знову натиснув кнопку.
Замок клацнув, двері повільно відчинилися, і Михайло завмер, приголомшений побаченим.

***

Батько стояв, червоний від гніву, обличчя палало. Ольга схопила його за руку, благаючи:
– Михайле, заспокойся, прошу! У тебе ж тиск! Давай просто поговоримо із Сонею!

Але Михайло різко вихопив руку, його голос став низьким, грізним. Соломія, стоячи в дверях, відчула, як по спині пробіг холодок – батько ніколи так на неї не дивився.
– Пусти, Олю! Годі мене тримати! Треба було раніше тримати, та не мене, а нашу доньку!
– Михайле, любий, ну прошу! – Ольга переводила погляд із чоловіка на доньку, не знаючи, як заспокоїти ситуацію.

Півроку тому Михайло переніс гіпертонічний криз, лікарі суворо заборонили йому хвилюватися. Але вчора він раптом оголосив:
– Збирайся, Олю. Місця собі не знаходжу. Три місяці одні відмовки, а сама до нас не їде. Не просто так це. Ти ж мати, чому мовчиш?

Ольга й справді мовчала. Не тому, що не знала, а тому, що знала забагато. Разом із Соломією вони приховували правду від Михайла, сподіваючись уладити все. Думали, згодом зізнаються, він погнівається, але все вже буде добре. А тепер – що сказати, що робити?
– Вона просто втомилася, навчається, підробляє, обіцяла скоро приїхати, ти ж її знаєш, – лепетала Ольга, але Михайло вже натягнув пальто.

Він схопив гаманець, ключі, телефон, забрав у дружини її мобільний:
– І не смій її попереджати! Я батько чи хто? Бачив я, як вона влітку перед дзеркалом крутилася, то боком стане, то волосся розпустить, за вухо поправить. А про кого – мовчить! Значить, щось не так. Їдемо до неї!

У дорозі Ольга намагалася щось пояснити в електричці, але махнула рукою:
– Ти поспішаєш, Соня сама хотіла все розповісти, коли все владнається. Не хотіла тебе хвилювати через тиск.
– Олю, годі про тиск! Я батько, хочу знати, що з моєю донькою! У мене передчуття недобре! – відрізав Михайло.
– Гаразд, дзвони в двері, – зітхнула Ольга, стискаючи його руку.

Двері відчинилися не відразу. Соломія, схоже, заглянула у вічко і вагалася. Та все ж відчинила – не залишати ж батьків за порогом.
– Я так і знав! Соню, хто він? Від кого дитина? Чому ти від нас приховала? – голос Михайла тремтів від болю й гніву.

Він вийшов на сходовий майданчик і впав на сходи, хапаючись за серце.
– Тату, ну навіщо ти сів там? Тату, повернися! – Соломія, з помітним животиком, виглядала збентеженою й безпорадною.

Його дівчинка, його гордість, поїхала вчитися, вступила на бюджет, а тепер… Що тепер? Михайло ковтнув грудку в горлі. Окрім нього, нікому її захистити. Треба знайти цього хлопця, поговорити, зробити хоч щось!
– Тату, я хотіла пізніше розповісти, коли все владнається. А тепер… Він потрапив у аварію, лежить у лікарні! – Соломія розридалася, як дитина.

Михайло підвівся, відпорохнув брюки й раптом заспокоївся. Ну й що, дитина? Головне – усі живі. Виховають, впораються, не таке переживали!
Соломія народилася в них із Ольгою пізно, коли вже не сподівалися. У перший клас пішла найменшою, але такою серйозною – не бавилася, читала на перервах, вчилася на п’ятірки. Вступила до університету, підробляла, знімала квартиру з подругами. Влітку ті приїздили до них у село – усе було нормально…
– Олю, ти знала? Зна– Олю, ти знала? Знала й мовчала? – запитав він дружину, одразу пожалкувавши про різкість.