Подарунок із присмаком болю

Давно це було, у спокійному українському містечку, де вечірній спокій перебивав лише дзвінкій спів сверщків. Вірка та її чоловік, Олесь, сиділи за вечерею у своїй хаті, коли раптом задзвонив телефон. Невідомий номер.

— Хто б це міг бути так пізно? — буркнув він.

— Підійми, дізнаєшся, — усміхнулась Вірка, не звертаючи уваги.

Олесь вийшов у сіни. А коли повернувся, його обличчя було блідим, ніби він побачив примару.

— Що з тобою? — схвильовано підвелася дружина. — Виглядаєш, немов світ перед тобою перевернувся!

— Вірко… У мене є донька. І я маю її забрати…

Колись у нього справді була сім’я. Марічка, його перша дружина, народила йому дівчинку — Оленку. Та ще до того, як малечі виповнилось два роки, шлюб розпався. Марічка постійно лаяла його: за те, що мало заробляє, за те, що не приділяє їй уваги, що «нічого не робить».

Він намагався. Ради Оленки, ради сім’ї. Люди казали: може, у неї післяпологова депресія. Треба до лікаря. Але Олесь знав — Марічка завжди була такою. Про тепер стало гірше.

Вона ніколи не сміялась. Навіть граючи з донечкою, це було не щире тепла, а звичайний обов’язок. Щоразу, коли він це бачив, його серце стискалося.

Коли він обережно запропонував їй звернутись до лікаря, вона вибухнула:

— Я що, божевільна по-твоєму?!

Це була остання крапля. Він подів на розлучення. А Марічка, наче мстячи, вивезла доньку в інше місто. Не залишила адреси. Не вимагала аліментів. Зникла.

Він шукав. Але кожен спогад про розмови з нею був настільки важким, що одного дня він здаВін здавив у серці біль і вирішив, що тепер, коли Оленка знову в його житті, він зробить усе, щоб її серце ніколи не знову не відчуло холоду.