Я виховав п’ятьох, а ви не бажаєте утримувати одного батька

— Василю, вставай, уже давно день, робота чекає! — тормошила чоловіка Оксана, тримаючи в одній руці підгорілу пательню, а в іншій — звичну надію, що він просто жартує.
— Не встану. Залиш мене, Оксанко. Годі. Більше на фабрику не піду, — не розплющуючи очей, буркнув Василь і повернувся до стіни.

Дружина спочатку засміялася — ну, подумаєш, відпустка скінчилася, ще не відійшов.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Марійки відсвяткували, відпочили, тепер — знову до справи. Справи — по горло!

— Я тобі серйозно. Усе. Звільнився. Більше не працюю. Заяву ще перед відпусткою подав. Вчора був мій останній день.

— Ти що, Василю?! З глузду з’їхав?! Де ти таку роботу ще знайдеш? У тебе ж до пенсії два роки! Потерпи! — Оксана зблідла і ледь не випустила пательню з рук.

— Не витримаю більше. Сил нема. Усе — скінчив. Ми п’ятьох дітей виростили. Три сини, дві дочки. Усіх навчили, усіх влаштували. На ноги поставили. А я? Я тепер хочу просто відпочити. Усе, моє діло зроблено.

— Та в тебе й розуму нема, якщо ти вирішив сісти дітям на шию, — з болем видихнула дружина. — Хто годуватиме тебе? Моя пенсія — сльози. А ти, значить, вирішив, що тебе утримуватимуть?

— Звичайно. Вони ж не чужі мені. П’ятеро! Невже один батько голодний залишиться?

— Та ти з глузду з’їхав, старий дідуган! — закипіла Оксана. — У дітей і своїх клопотів повно. Он, квартири в іпотеці, онуки до школи ходять. А ти… дармоїд! — схопила його за рукав і штовхнула.

Він різко відмахнувся — і вона вдарилася об шафу.
— Не лізь. Не чіпай. Я вирішив. Усе.

Сльози навернулися на очі Оксани. Вона знала: якщо чоловік сказав — назад дороги нема. Схопила хустку і побігла до сусідки — тітки Ганни, мудрої бабусі, до якої йшли поради навіть міліціонери.

— Ой, тітко Ганно, лихо в мене! Василь з глузду з’їхав! Звільнився, каже, не може більше працювати. Що робити? Як його врозумити?

— Та чого ти галасуєш. Він і справді втомився. П’ять душ виростив — це тобі не горішки лускати. Видно, надсадився чоловік. Дай відпочити. Поживи з ласкою.

— Ото ще! Я йому ласку покажу. Ось діти приїдуть, і влаштуємо йому «відпочинок»! — зі злим блиском у очах проговорила Оксана.

За тиждень уся родина зібралася. Оксана всіх подзвонила, накрила стіл, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялися, обіймалися, онуки бігали двором. Але під час обіду, як тільки прибрали посуд, настала напружена тиша.

— Тату, — першим заговорив старший, Іван, — це правда, що ти звільнився?

— Правда, сини. Вирішив — годі. Сил більше нема.

— Ну ти ж що, тату? — втрутився Андрій, середній. — Два роки лишилося. Потерпи. Це ж просто… безглуздя!

— Я все вирішив. Стаж у мене більше сорока років. До пенсії дотягну. А ви — п’ятеро. Прокормите старого, я певен.

Дружина за його спиною тріюмфувала, а діти заворушилися. Іван прокашлявся:

— Ну… у нас зараз кредит, машину беремо. Важко буде.

— А у нас Оленка в музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші йдуть, самі знаєте, — додала дружина Андрія. Він мовчав.

— А я… ремонт почав. До зими треба закінчити, потім квартиру продаватимемо. Більше не потягну, — зітхнув Петро, молодший.

Дочки заговорили одночасно. В одній меблі в розстрочку, в іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Оксана підвелася, як генерал перед атакою:

— Ну ось, Василю, бачиш? У всіх справи, клопоти. А ти — ще тягар. Не соромно тобі? Ти від дітей хочеш брати, а не давати. Завтра зранку — іди шукай роботу. Додому без довідки про прийом — не пущу. Зрозумів?

Василь встав. Мовчки. Дивився на своїх дітей. На дружину.

— Я вас п’ятьох виростив. А ви одного батька прогодувати не хочете… — промовив глухо і пішов у спальню.

На ранок він пішов влаштовуватися. Прийняли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Оксана залишилася задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.

Пізно ввечері в двері постукали. З лікарні повідомили: Василь помер. Великий інфаркт. На роботі стало погано, не встигли довезти. Помер у швидкій допомозі.

Зараз Оксана живе сама. Пенсія — копійки. Діти рідко навідуЇї серце розривалося від докорів сумління, адже тепер вона розуміла, що його останні слова були не докором, а благанням про те, чого він так і не отримав — трохи людяності.