Несподіване одруження: як я став чоловіком через спідню білизну та впертість

Випадковий шлюб, або як я став чоловіком через трусики та звичайну впертість

— Натягай швидше трусики та виходь! За п’ять хвилин буду під твоїм під’їздом! — гаркнув я в трубку, лише вона зняла.

Чесно кажучи, про трусики — то був жарт. Думав, посміхнеться. А вона раптом завмерла, потім прошепотіла:

— А звідки ти знаєш, що я ходжу по квартирі без них?..
— Як це? — я завис.
— Ну ти ж сказав…
— А ти не знала? Я, взагалі, бачу всіх, з ким розмовляю.

— Брешеш!
— Ні. А зараз у тебе в одній руці трубка, а іншою ти… прикриваєшся.
— ОЙ!!!

Зв’язок обірвався. Просто кинула слухавку. Але через п’ять хвилин — знову дзвінок:

— Привіт… це я… щось з’єднання пропало.
Я не дав їй перепочити:
— Ти впевнена, що ті мережива тобі пасують?..
— ОЙ!

Трубку знову кинули. Надовго. Годин на дві. А потім…

— Ну, як я тепер? — знову її голос, обережний, але грайливий.
— А звідки мені знати? Я ж тоді пожартував…
— Пожартував?.. — пауза. — Пожартував, значить… А я тут, між іншим, спеціально для тебе…

— Готово, виїжджаю! — сказав я і через десять хвилин стояв біля її дверей.

Дзвонив довго. Ніхто не відчиняв. Потім штовхнув двері — відкрита. Заходжу. Всередині — тиша, напівтемрява, ні душі. Лише встиг подумати, що потрапив у пастку самотності, як у кімнату вдерлися хлопці у масках та бронежилетах.

Виявилося, квартира під охороною. Мовляв, «спрацювання на несанкціонований доступ». Хотіли відпустити ще вдень — нібито непорозуміння. Але я, як дурень, затримався. А раз вже залишився, вирішив розважитися. Зіграв з ментами у «три листочки». Виграв — небагато, але від душі. Пляшку горілки та пару сотень гривень на вихід. Можеш вважати, ще й заробив.

Вийшов із відділку — кульгаючи, постогнуючи, усім виглядом зображаючи жертву свавілля. Біля входу стояла машина. Вона — за кермом. Чекає. Але я вдавав, що не помітив. Пройшов повз, посиливши голосність стогін. Зайшов у перший під’їзд, затаївся.

Вона бігала, шукала. Не знайшла. Я повернувся додому та вимкнув телефон. Вранці ввімкнув автовідповідач:
«Доброго дня! Я в лікарні. Якщо виживу — обов’язково передзвоню».

Потім мені розказали, що вона обдзвонила всі лікарні міста. Нічого не з’ясувавши, поїхала по приймальним покоям. А потім хтось пробовкнувся, що бачив мене в місті — з пляшкою та цілком веселого.

Дзвінки припинилися. Але незабаром лунає інший — від нашого спільного знайомого:
— Привіт! Запрошую тебе на весілля!
— Хто наречена? — я вже все зрозумів.
— Ну… вона.
— Отак от… Гаразд, прийду.
— Паспорт візьми. Раптом свідка не буде!

До ЗАГСу залишалися добу. Найважчі добі в моєму житті. Згадував, каявся, злився, прощав, знову згадував. До вечора зрозумів — без неї мені не жити. Вночі вирішив, що не гідний. А вранці переконав себе: будь чоловіком, йди до кінця. Не тікай. НаІ от якось так ми й живемо — випадково, але щасливо.