Прародителька, яка перевернула світ

Прабабуся, яка змінила все

Ярина посадила свого плюшевого зайця на диван і строго погнала йому пальцем:
— Сиди тут, а то приїде пра-ба-бу-ся і займе твоє місце!

Оксана, почувши ни́вкання восьмирічної доньки, посміхнулася, продовжуючи витирати вікно на кухні. Настінний годинник із маленькою фігуркою лелеки весело тікав, відлічуючи хвилини до приїзду Олениної бабусі, Галини Миколаївни, якій нещодавно виповнилося вісімдесят три роки.

Вперше за дев’ять років Галина Миколаївна наважилася на таку подорож — через півостріну, щоб обійняти онуку і вперше побачити правнучку.

Колись Олена жила з нею у маленькому поліському містечку, разом із батьками та бабусею. Але у 2004 році вона виїхала, вийшла заміж, оселилася на новому місці. Мама Олени приїжджала майже щороку, а бабуся, вже тоді не молоденька, все чекала, що онука з родиною навідається.

Та життя молодої пари поглинули іпотека і робота. Відпустка було мало, і поїздку в рідні краї відкладали раз за разом.

Цього року чекали Оленину маму, але замість неї вирішила приїхати Галина Миколаївна — у свої вісімдесят три, з хворим серцем, з натру́женими ногами, через тисячі кілометрів.

— Мам, навіщо нам прабабуся, якщо є бабуся Тетяна і бабуся Марія? — заявила Ярина з дитячою прямотою, схрестивши руки.
— Як навіщо? Вона моя бабуся, а твоя прабабуся. Їде до нас у гості, щоб побачитися. Я ж тобі про неї розповідала!

Ярина скривила ніс:
— Вона ж ста-ра-я!

Олена дзвонилася з Галиною Миколаївною, і, коли Ярина підросла, давала їй слухавку, щоб вони могли поговорити. Були й фотографії. Але, як виявилося, голос у телефоні й знімки не могли замінити живого спілкування. Ярина, жодного разу не побачивши прабабусю, бачила в ній лише «старушку».

Олена хотіла прикрикнути, але стрималася. Вина пекла її: за дев’ять років вони так і не вибралися на Полісся. Вона присіла поруч із донечкою і почала розповідати:
— Так, вона літня. Але вона наша рідна, як бабуся Тетяна і бабуся Марія. Не можна так говорити про старших. Галина Миколаївна — дивовижна жінка, ти її полюбиш.

Здавалося, Ярина зрозуміла, але на душі в Олени залишився осад. Сором за те, що донька не знає прабабусю, за те, що сама не знайшла часу навідатися до неї.

Того ж дня Олена отримала посилку з пошти. Адреса відправника — Галина Миколаївна. Дивно, адже вона сама мала приїхати за кілька днів. Вдома, розкривши коробку, Олена знайшла подарунки й акуратно складений одяг. Ярина, що крутилася поруч, першою помітила старовинний віяло, трохи пожовкле, але витончене, ніби з минулого століття. Поряд лежали тонкі мереживні рукавички й, у окремому пакеті, пишна бальна сукня.

— Ого! Що це? — Ярина округлила очі, торкаючись тканини.
— Не знаю, навіщо бабуся це надіслала, якщо скоро сама приїде, — збентежилася Олена.
— Це її? — Ярина дивилася з недовірою. — Вона що, танцювала, як я?

Сукня, хоча й стара, була розкішною, з тонкою вишивкою. Весь вечір Олена з Яриною розглядали речі, здогадуючись, що задумала бабуся. Ярина закохалася у віяло, приміряла рукавички, хоч вони й були завеликі, і мріяла про таку саму сукню для своїх танців.
— Виростеш, пошиємо тобі таку, — пообіцяла Олена, приховуючи посмішку.

Через три дні Ігор, Оленин чоловік, поїхав у аеропорт зустрічати Галину Миколаївну. Олена, згадавши Ярині слова про «стару», хвилювалася, боячись, щоб донька не впустила чогось недоречного.

— Дівчатка, зустрічайте гостю! — весело гукнув Ігор з порога.

Олена одразу відчула в його голосі захоплення.
— Класна бабуся, — прошепотів він жінці, підморгнувши.

За спиною чоловіка стояла Галина Миколаївна: у суворому пальто, з маленьким капелюшком, у чоботях на низькому каблуці, зі сумочкою в руках. Брови трохи підведені, очі з тонкою стрілкою, губи нафарбовані бездоганно. Олена з дитинства пам’ятала її слова: «Губи мають бути ідеальними, навіть без дзеркала». І в бабусі це виходило, як у майстра.

— Бабусю! — Олена кинулася до неї, стримуючи сльози.

Після довгого польоту Галина Миколаївна виглядала втомленою, але її очі світилися таким теплом, що могли розтопити найхолодніший день.

— Дитинко моя, — бабуся розпростерла обійми.

— Ну, я на роботу, а ви тут без мене, — усміхнувся Ігор, ідучи.

У передпокої Ярина спостерігала за гостЯрина, вже зовсім без настороженості, несподівано підбігла до прабабусі, обняла її за ноги й прошепотіла: “Тепер я знаю, що ти – найкраща!”

.