«Я все розумію… але зрозумій і мене»: правда, яка зруйнувала ілюзії

«Я все розумію… але й ти мене зрозумій»: правда, що зруйнувала ілюзії

Того дня Оксана, як завжди, готувала обід — нарізала м’ясо для гуляшу. На кухні пахло цибулею, сковорода тріщала від розпеченого жиру, коли у кімнаті раптом задзвонив телефон. Чоловік — Богдан — підняв слухавку. Його голос був стриманим:
— Але ж?

Далі — довга пауза. Наче хтось говорив без зупинки, а він лише слухав. Оксана витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі — нікого. Телефонний провід тягнувся у бік дитячої. Серце занило. Не знаючи чому, вона йшла тихо, навшпиньки, немов крадькома.

З-за напіввідчинених дверей спальні долинув його шепіт. Голос, яким він ніколи не говорив із нею.
— Маріє, прошу, заспокойся… Я розумію, справді. Але й ти мене зрозумій. У мене сім’я, я не можу зараз приїхати… Я теж тебе люблю. Дуже сильно. Але не можу говорити — Оксана може увійти будь-якої миті. Я маю їй усе розповісти, але ще не час… Давай завтра. Не дзвони мені сюди в цей час, благаю. І так… Я люблю тебе.

Її немов ударило струмом. Рука, готова розчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що дихати стало важко. «Я люблю тебе». Він сказав це іншій жінці. Не їй.

Оксана не влаштувала сцени. В голові пролунав голос матері: «Ніколи не роби нічого на гарячу голову». Вона випрямилась, як могла, і повернулась на кухню. Взяла ніж, але рука тремтіла. Шматки м’яса розлітались по дошці нерівно. Біля ніг терлась кішка — Оксана кинула їй шматок, єдиний жест мимовільної доброти.

«Я теж тебе люблю…»
Ці слова кружляли в голові, наче навіювання. Вона чіплялась за інші його слова: «У мене сім’я…» Отже, ще важлива? Ще цінна?

Але тоді — хто ж вона? Просто мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стискав груди. Адже у них було все добре. Він був уважним, турботливим. Жодної тіні відчуження. Ніколи не давав приводу.

Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув запах вечері й усміхнувся:
— Господи, як же смачно пахне! Скоро ужин?

— За півгодини. Я м’ясо дрібно порізала — швидше звариться… Хто телефонував?

— Що? — ніби не зрозумів. — А, з роботи. Попросили завтра вийти — ліс приймати.

— Часто тебе у вихідні кличуть. Мені це не подобається.

— Усі у відпустках, літо…

— Угу.

— Ти якась сумна, Оксанко.

— Просто втомилась. Думала, разом завтра будемо, на дачу поїдемо.

— Ти ж працюєш. Підвечір поїдемо.

— Бодю…

— Що?

— Ти мене любиш?

— Ну звісно, які дурниці. Люблю, Оксанко. І наших хлопчиків люблю. Ти ж знаєш — сім’я для мене все.

Він простягнувся, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй огидний.

Пізніше вона лежала на дивані й дивилась на синів, що грались поряд. Кішка стрибнула їй на живіт, вп’яла кігті — дякувала за частування. Оксана стиснула її лапки, опустила обличчя у пухнасту шерсть.

Та жінка… вона має зникнути.
Оксана не могла ділити чоловіка. Не могла спати з ним, знаючи, що він бував з іншою. Але й втратити його — нестерпно. Рішення прийшло саме: розібратись із коханкою. Особисто. Без його участі.

Наступного дня, коли чоловік відвів дітей у садочок і збирався «на роботу», Оксана сказала на фабриці, що погано почувається, і лишилась вдома. Для маскування взяла у сусідки халат і хустку — «на фабриці стіну фарбувати». Потім — прямо до садка. Незабаром вийшов Богдан. Оксана йшла за ним, ховаючись у провулках.

Він зайшов на ринок, купив оселедця й фрукти, а потім завернув у приватний сектор. Оксана зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за одним із подвір’їв.

Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов… не сам. Висока білявка поруч. Вони пішли у бік гаю — туди, де колись гуляли вони удвох. Оксана повернулась додому. У голові — жар. У душі — розпач.

Через кілька днів їй вдалось розгледіти Марію краще — гарна, лиха. Років тридцять. Потім — удача: побачила Марію з подругою. Та, нічого не підозрюючи, розтовкмачила усе дорогою.

— Марійка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер у неї кавалер. Одружений. Каже, кине дружину заради неї…

У Оксани все закипіло. Але вона посміхалась.

І ось, одного робочого дня, Оксана — у халаті й хустці — вирушила на «візит».

Марія була у дворі. Оксана зіграла запаморочення, увійшла у довіру. Вода, чашка… і раптом — «Я бачу вашу долю».

Марія — спочатку у шоці, потім у недовір’ї. Але Оксана почала розповідати про її життя — чоловік, розлучення, дитина, шрами… Усе. Марія повірила. Очі розширились.

— А з цим чоловіком… у вас нічого невийде. Він міцно пов’язаний із дружиною. Ніколи не покине її.