Connect with us

З життя

СВІЧКА НА ВІТРУ

Published

on

СВІЧКА НА ВІТРІ

Світлана Аркадіївна зняла латексні рукавички та захисну маску, шпурнула їх у металевий таз і, виснажена до краю, вийшла з операційної. Це була одна з тих операцій, коли на кону стоїть життя. Пацієнт, Юрій Михайлович Вороненко, літній чоловік із хворим серцем, ледве витримав наркоз.

Тепер лишалося чекати…

Ніч Світлана не спала. Лежала на вузькому ліжку в ординаторській, вдивляючися у стелю. Біла, попотріскана штукатурка наче затягувала її в себе, нагадуючи про минуле, яке вона давно заховала глибоко всередині. Здавалося, та тріщиниста білизна була продовженням того, що лишилося далеко позаду — маленької засніженої селища Біличі під Черніговом, де колись почалося її доросле життя.

Світлана заплющила очі, і час пішов назад. Їй знову дев’ятнадцять, вона стоїть біля напівзруйнованої церкви — старої, дерев’яної, з чорними від кіптяви стінами та дзвоном, що замовкло висить у проході.

Тоді, після інституту, її направили у глушину. Там вона вперше дізналася, як це — жити серед тиші, лютого морозу й байдужості.

У ту церкву вона якось зайшла навмання. Всередині пахло пилом, холодом і воском. Вона запалила свічку, сподіваючись відчути хоча б тут тепло.

— Щось на душі у вас важко, сестричко? — почула вона голос за спиною.

Перед нею стояв молодий священик — отець Василь.

— Так, зайшла… — відповіла вона натягненою усмішкою.

З того дня вона приходила частіше. Розмови з ним були довгими й тихими. Він здавався їй близьким — розумним, чутливим. Ніби знав, як влаштована її душа.

Одного разу вона прошепотіла:
— Сьогодні день народження батька. Він був воїном. Загинув у 1920-му, під Житомиром…

Вона не знала, що це стане роковою помилкою.

Тієї ночі двері її хати затряслися від ударів. Світлана накинула халат, відкрила — і все скінчилося.

Обшук, лайка, крики. Отець Василь виявився стукачем. Він здав її за “антирадянські” розмови.

У СІЗО її били не відразу. Спочатку був допит. Слідчий був невисоким, лисим, з втомленим поглядом.

— Сідай. Я — Гліб Анатолійович Коваленко. Не бійся, — тихо промовив він. — Не всі тут звірі. Хоча часи такі — людина, як свічка на вітрі. Найменший порив — і немає її…

Він не бив. Дивився з жалющем.

— Я не зможу тебе витягти, Світко. Але й у табір не дам відправити. Спробую домогтися поселення. І молись, щоб більше ніхто не зацікавився твоєю справою.

Так вона опинилася в Біличах.

Туди вела одна дорога — засніжена, пряма, як стріла. Зима стояла люта.

Спочатку її ніде не хотіли приймати — поселенців уникали. Вона стукала в кожні двері, і щоразу чула за ними “Ні!” або взагалі — мовчання.

— Людей ти зустрінеш і на Чернігівщині, — згадала вона слова Коваленка.

Двері відчинила лише одна — Ганна, молода вдова.

— Заходь. Тільки поводься тихо.

Так Світлана лишилася в неї. Працювала на городі, лікувала селян, доглядала за дітьми й худобою. Люди поступово почали довіряти.

Минуло два роки. Кожні два тижні вона відзначалася в райупралі. Начальник райкому, Павло Ілліч Бойко, приймав її без слів, байдуже ставлячи підпис у журналі.

На третій рік усе змінилося.

Був вечір. Мітіль.

Біля хати Ганни спинилися сані. Увірвався Бойко, увесь у снігу.

— У мене донька вмирає. Допоможи.

Світлана зібрала речі. Вони помчали до його дому.

На ліжку лежала дівчинка років семи. Сіре обличчя, запалі щоки, ледве чутне дихання. В кутку нудьгувала лікарка з райлікарні.

— Дифтерія, — кинула вона.

— Скальпель є?

— Привезуть. За п’ять годин.

— За п’ять годин буде пізно, — різко сказала Світлана. — Мені потрібен ніж, свічка та спирт.

Бойко метушився, приносив усе. Світлана обробила ніж, ввела його у горло дитини — нарив лопнув.

Усе обличчя залило гноєм і кров’ю. Мати дитини в лютості накинулася на неї — била по обличчю, вила. Бойко відтягнув дружину.

Ніч Світлана провела біля ліжка дівчинки. Вранці Олеся задихала. За добу — вже грала.

Перед від’їздом мати підійшла до Світлани.

— Прости. Я думала, ти… а ти врятувала її. Візьми, — простягнула вона торбинку з їжею, пледом та вишиваними наволочками.

Бойко приїжджав ще не раз. Привозив продукти. Підписи у журналі більше не вимагав. Він виявився не таким уже й сухим — просто життя зробило його жорстоким.

За півтора року Світлана повернулася до міста. Захистила кандидатську, вийшла заміж, народила двох.

ПрІ тепер, стоячи біля вікна, вона відчула, як ледь помітне світло ранку торкається її обличчя, немов останнє проміння того вогню, що колись тримав її на плаву.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 − 6 =

Також цікаво:

DE16 хвилин ago

Mama fehlt mir jeden Tag, seit dem 14. März

Ich heiße Jonas Brenner, ich bin dreiundvierzig, wohne in Freiburg, und ich rede noch immer mit meiner Mutter. Nicht laut,...

UA25 хвилин ago

Ковдра для чужого кошеняти

Я двадцять три роки працюю дезінфектором у притулку на околиці Житомира, у Корбутівці, і думала, що мене вже нічим не...

DE26 хвилин ago

Die Papiere meiner Schwiegermutter

Ich heiße Jonas Wentzel, bin vierundvierzig, wohne in Rostock und habe elf Jahre lang die Schifffahrtsagentur meines Schwiegervaters mitgeführt, ohne...

DE26 хвилин ago

Der Hund, der schon aufgehört hatte zu hoffen

An einem Dienstag im September, kurz vor halb fünf, stand ich im Tierheim Ludwigsburg vor dem letzten Zwinger im Flur...

DE27 хвилин ago

Der Hund, der Klaus Bregenz das Leben rettete

Der Hund, der Klaus Bregenz nicht gehen ließ Klaus Bregenz hat seiner Schwägerin Renate nie erzählt, warum er nach dem...

DE28 хвилин ago

Die Werkstatt trägt jetzt ihren Namen

Ich heiße Jonas Brechner, ich bin achtunddreißig und seit elf Jahren mit Meike verheiratet. Ihre Mutter, Rosemarie Kessler, hat mich...

PL1 годину ago

Kartka z garderoby przy Świętego Marcina

Sprzątam po przedstawieniach w Teatrze Wielkim w Poznaniu od jedenastu lat i mówię wam: garderoba baletowa potrafi powiedzieć o człowieku...

PL2 години ago

Kroswer Kirka na Podkowie

Nigdy nie lubiłem tej ciotki, dobra, powiem to od razu, żeby było jasne, skąd u mnie ta cała złość tamtego...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.