«Недосконалий батько»

Відома, як «невдалий» батько

Скільки себе пам’ятаю, у нас із мамою все йшло по колу. Вранці вона виходила на роботу — підмітала вулиці нашого району в Чернігові. До обіду поверталася з пляшкою горілки в руки. Вже о восьмій вечора вона спала — втомлена, п’яна, хропучи за закритими дверима своєї кімнати.

Добре, що кімнати у нас були окремі. Я могла хоч якось робити уроки в тиші.

Бували дні, коли мама не пила. Тоді ми разом прибирали, пекли паляниці, сміялися. Я обожнювала такі моменти. Мені здавалося: якщо я старатимуся, бути хорошою, то й мама схоче, щоб таких днів було більше. Але наставав ранок, і все повторювалося — знов горілка, тиша, порожні очі.

Коли мені було три роки, все було інакше. Мама працювала в магазині, а тато — водієм на міжміському автобусі. Я пам’ятаю літо: ми втрьох йшли парком, спека була така, що асфальт плавився, і тато купив нам морозиво. Його кулька раптом впала — і тут же його злизала велика пухнаста собака. Ми сміялися до сліз. Мама тоді поділилася з ним своїм стаканчиком.

А потім все обірвалося. До нас увійшов чоловік і приніс звістку: тато загинув в аварії. У автобуса відмовили гальма, і він, щоб врятувати пасажирів, вивів машину в кювет, підставивши себе під удар.

Після цього мама зламалася. Почала пити. Втратила роботу. Влаштувалася прибиральницею. Життя перейшло в режим виживання.

Коли мені виповнилося чотирнадцять, з’явився він — дядько Віктор. Красивий, тверезий. Я не розуміла, що він знайшов у мамі — хоч вона й виглядала ще непогано, струнка, обличчя не зовсім змарноване. Потім виявилося: у нього просто не було де жити.

Та його поява подіяла на маму як чаклунство — вона майже кинула пити, готувала, посміхалася. Турботи від нього не було, але він хоч не бив нас і не пив. На тому дякуй.

Через півроку мама сказала, що вагітна. І чомусь рішення, народжувати чи ні, переклала на мене. Я пам’ятаю, як раділа. Сподівалася, що дитина остаточно поверне її до життя. Мріяла, як буду возити коляску, як у мене з’явиться сестричка. Чомусь була впевнена — буде дівчинка.

Мама слухала мене з сяючими очима. А дядько Віктор тоді ніби зрадів. Сказав, що «завжди хотів дитину».

Але через кілька тижнів він змінився. Став мовчазним, похмурим. Грошей на продукти залишав дедалі менше, додому повертався пізно. Мама жила в мріях і нічого не помічала. А мені було страшно.

Настав вечір, коли маму забрали до пологового. Пройшло дві години, і дядько Віктор почав дзвонити до лікарні.

— Алло, скажіть, Коваленко вже народила? Хлопчик? Добре. Що ви сказали? — його голос раптом обірвався, обличчя спотворилося. Він вимкнув телефон. Сів мовчки.

— Що з мамою? — я вчепилася в його рукав. — Кажи!

Він глянув на мене з якоюсь дивною байдужістю і прошипів:

— Олена народила каліку. Хлопчик недорозвинений. Мені таке не потрібно. Я й так затримався. У мене давно інша жінка — не злиденна пиячка, а нормальна, з квартирою, з грошима. Без «бракованих» дітей. Передай своїй мамаші, щоб на мене не розраховувала.

Він підвівся і спокійно почав збирати речі. А я стояла й дивилася, як руйнується наше життя.

— Ти… ти ж покидьок! — вирвалося в мене. — Це твоя дитина! Що ми тепер робитимемо?! Ти не можеш просто нас кинути!

Він огидно посміхнувся. Поглянув наВін знизав плечима, хлопнув дверима, і більше я його ніколи не бачила.